Криза романтизму. Уривок третій. Із книжки «Легенда Молодої Польщі»
Продовження. Початок у номерах 94, 97
Диференціація західноєвропейських суспільств, їх внутрішній антагонізм, жорсткий примус економічного життя, який домінує над усім – усе це аж до 1905 року вважалося перебільшенням або вигадкою, словом чимось, у відношенні до чого можна зберегти рідну, всеохоплюючу байдужість. Захочу, то зрозумію; не захочу, то ніхто мене не змусить. Право в його сучасному розумінні було чимось настільки ж залежним від капризу панської ласки, як наука. І в бунтах Молодої Польщі проти визначеної в суспільних прагненнях стислості в мисленні, пробивається не тільки наш крайній індивідуалізм, скільки радше прихований під цим поняттям корінний польський таромський інтелект. Молода Польща була бунтом, відривом від суспільства! Пригляньмося цьому суспільству, котре сьогодні в ім’я традиції ідеалу, розуму, ясності, і ще Бог знає чого, протестує проти анархії в творчості. Ось воно, постає у нас перед очима: вбирається у величне королівське лахміттях, брязкає кайданами на руках, виблискує синцями. Вєслав Врона видряпувався на повішаного Вуйціка. Можна було передбачити. Сукманою Костюшко готовий був прикритися кожен із люблінських шляхтичів, котрим в 1794 році так шкода було селянина на панщині, худобу і збіжжя. Уся Поланєчизна[1] мов королева у вигнанні, що жалібним, мученицьким голосом вимагає до себе поваги.
Скільки б разів ти не зачепив Польщі, вона скрикне, мов примара з Мацейовіц. Ці метаморфози, єзуїтські перетворення, це хліб насущний наших журналістів, наших патріотичних публіцистів. Годі вже. Ваші кайдани! Ви прикуті ними до ясел з яких їсте. Польща працююча, Польща пролетаріату, Польща селянського невігластва, Польща жебраків, що творять нашу думку й мистецтво, увесь цей польський світ, що схиляє під тягарем роботи свої змучені плечі — ось ваша миска сочевиці: за право його експлуатувати ви віддасте все. Віддасте! Вже давно віддали. Коли перевтомлений, замучений велетень випростувався, коли грізне бурчання вирвалося з його грудей – тоді ви в плач: сиди тихо, бо загинемо. Бо загинемо ми, ті кому дозволяють жити на чужих плечах. Ваша Батьківщина? Це сукупність умов, за яких вам дозволяють жити з чужої праці. Усім вам, котрим володіння будь-яким званням або професією, освітою, зухвалістю, дає можливість роздирання цього «червоного сукна». Поки є що рвати, роздирати, поки є здобич, за яку можна боротися, плакатися, випрошувати – є Батьківщина: де це закінчується – там починається ваша ницість. І тому таким проклятим блиском, таким зловісним сяянням засліпили вам очі ті 1904-1906 роки. Батьківщина вціліла: вона ще є. Ще плечі схилені над нашою землею, гнуться спини, ще надходять гроші, заробіток, дохід, щомісячна зарплатня. Ще є Польща. Польщі немає з погляду людських законів. Людські закони викреслили її зі списку живих істот. Те, яке вам дозволяє жити, право власності, залізний закон капіталу та ренти, знищило Польщу за ніч. Там вона залишається. Там, куди не сягають написані вами закони і світ, що вас толерує. Існує ще право на життя. Великий закон, який визначає сама людина, кігтями видираючи своє існування з залізного лона природи, там, де цей закон промовляє: нині підземне, глухе, грізне, як ревіння вулкану, як той удар, що передує землетрусу, закон, який загартований стихією – там мовчать усі інші. Уже не створить написане слово, дипломатичний наказ, того, що там в глибині померло. І там живе Польща не вигадана, справжня: Польща, котрої з поту й крові народженим тілом дозволяють вам живитися – вам, стерв’ятники і ворони. Під вашою вагою, під вагою багнетів, що оберігають і вашу над нею владу, похилені й тремтливі у смертельній праці, створює вона своє власне завтра. І ви знаєте, що якби Польща не існувала, факт створений силою, до якої прислухається лише природа, що висміює свою сліпоту і глухоту до слів та жестів – не існувало б уже стільки Батьківщини, скільки потрібно батькам народу на щоденне пожирання. Польща – це організм польської праці, що бореться за своє існування проти людського насилля і опору речей. Хто не сухожилля і м’язи в цьому кремезному тілі, блиск його очей, проблиск його думок, хто сам собі й світу, який знає лише зусилля людини, що перемагають природу, не може відповісти у що він вклав піт свого зусилля, як підсилив тіло, що розпадається в надмірній боротьбі. Хто з Польщі тільки жив і був їй на заваді, той нехай принаймні має відвагу зізнатися в своїй позиції. Польща традиції ще живе, ще дихає, вона оточила себе шибеницями,засипала кров та вогонь піском і дереном. Живіть. Але принаймні не кажіть нам про кайдани: ними прикуто вас до Польщі, котра страждає і працює, дивіться щоб велетень не прокинувся. Ви охоронці, перші, найпильніші охоронці. Молода Польща! Сьогодні ви простягаєте руки аби пригорнути врожай. Вже кричите, вказуючи на Жеромського, Виспянського, Каспровича, на польський живопис: це наше. Ні! Мистецтво і літературу Молодої Польщі створила купка бідняків, що збунтувалися проти вас: вони працювали, вмирали з голоду, а ви лише їх обмовляли. Згадайте хоча б вірші, ті памфлети, пасквілі на Молоду Польщу – потім уже кажіть: це наше. В цьому немає нічого вашого. Ви заслуговуєте лише на презирство, яким дихають їх твори, лише гіркоту, яка отруювала душі творців, лише ті недоліки, які в них є: ви їх створили. Ви були пліснявою і грибком, який руйнував нові будівлі. Ваші недоліки й недосконалості – бо скільки разів жалем до вас, співчуття через вашу мізерність та убогість відгукнулося серце, стільки разів згрішила думка, ослаб митець, стільки разів зрадила душа великій, працюючій Польщі. Кожен, хто усвідомлює потужи силу бездіяльності, яку має здитиніла Польща, кожен, хто знає, яких вона має впливових союзників у невипрацюваності наших ментальних структур, в наших поганих культурних звичках, повинен докласти зусиль щоб не допустити асиміляцію, яка тут починається. Молода Польща, благословенна чирвовими королями нашої літератури, включено до цього народного пасьянса, який розкладає наша думка, це було б марною тратою енергії, це був би новий удар по мужності й твердості думки в Польщі. Польща Заглобів та Бенетів хоче убити двох зайців: хоче одним махом поховати бунт душ і порив до життя нових суспільних сил. Непорозумінням були 1904-06 роки, непорозумінням була вся Молода Польща, існує лише одна неподільна Польща в старечому занепаді. На жаль. Непорозуміння вагомі, їх вже неможливо залагодити. Останні роки показали, що існує тільки одна сила здатна до цілковитого контролю над прагненнями та інтересами народу, одна сила, яка здатна встановити соціальні основи народного життя, не на тому чи іншому збігу, але базуючись на власній міцності, врешті єдина, котра не відділяє питання політичної самостійності від питань розвитку і поступу культури. Тільки класово свідомий польський пролетаріат домагається одночасно як найінтенсивнішого зосередження і використання усіх виробничих сил країни, посилення його технічної, економічної енергії, покращення умов розумового розвитку, створення цілого культурного апарату, необхідного, аби людина могла в Польщі керувати найвищим економічно-технічним організмом, підносити себе до інтелектуальних й моральних вершин, що уможливили б вільну працю на цьому рівні і врешті, аби цю свою непохитну й активну свободу навчився цінувати і любити. Тільки пролетаріату потрібна сучасна культура в повному обсязі, тільки він нічого в тій культурі не боїться, тільки для нього не існує роздвоєння між інтересом народу і станом володіння. Вільне, раціонально кероване національне життя є його ідеалом, а політична незалежність необхідним для дихання повітрям.
Польський пролетаріат сьогодні це єдиний клас зі своєю традицією. Польська дійсність можна розуміти лише в один спосіб: організм, що рветься до життя праці або з неволі, стан володіння, що черпає з його збентеження. Ви шукаєте правди. Не знайдете іншої від цієї: врости в це величне тіло, зробити так, аби зрослися його кінцівки, аби через них пролилася його воля: це єдине призначення. Залишився тільки цей шлях або вічне перебування в країні примар, чи теж повернення до інфікованих, отруєних «домашніх вогнищ». Молода Польща довела: нічого з того, чим намагається себе обманути Польща, сучасна душа не може пережити. Що винесла Молода Польща з атмосфери, яка панувала в польських заможних верствах? Нічого, крім браку розумового та психологічного аспектів та відчуття порожнечі, котра непомітно давить на душу; нічого крім самотності, ізоляції від усього в світі, від минулого, майбутнього, сьогодення. Не було такої безпорадної самотності, як та, в якій опинилася душа Молодої Польщі. В Польщі винайшли спосіб, як втратити навіть не здобуту віру. Польща навчилася переживати всі падіння сучасної думки, не переживаючи її злетів, всі поразки сучасної людини лягали тут на душу смертельним тягарем. І навіть не кажіть мені про цензуру! Цензура лиш могла не допускати нову думку: польська преса її з захватом обмовляла. Цензура не допускала згадки про жваве підпільне життя: не вона створила літературу, в якій цілий світ замкнено в чотирьох стінах приватного, відгородженої дошками від життя глушини. Ворог створив умови нашого зовнішнього культурного обмеження – не він їх ідеалізував. Ворог вбивав, пригноблював польську працю в усіх її формах, перерізав артерії, через які допливала до неї гаряча кров із Заходу, але не він створити клятий настрій тріумфу, дрібного мислення, солодку ідилію під прикриттям багнетів достатку, домашніх чеснот, що ведуть до надійного існування на знеславленому тілі закутої, закатованої праці. Не він створив цей патріотизм, що як гикавка минає після ковтка води, патріотизм тостів й розчулення, бундючних спогадів і розсудливого плазування.
Жити, доки можна і як можна – ось й вся мудрість. Все: минуле, сучасність, праця людей, відгомін культури Заходу – все, навіть сама неволя, перетворювалися в основу домашнього добробуту. Облаштування затишного гніздечка попри все – це був домінуючий факт життя, основна турбота: нехай собі говорять, що хочуть, думав пан Бенет, але, що маю те маю, beatus qui tenet, і немає такої речі, з якої би розсудлива людина не могла б зліпити собі малесенької, скромненької, але надійної кар’єри. І звідси цей здоровий сміх, цей щиро польський золотий гумор. Увесь світ там бідує, кудись рветься, а я сиджу собі на узбіччі: думаю, що можна так, можна інакше. Навіщо перейматися – наука, костел, розвиток, занепад, все добре, якщо мені згодиться, якщо я зможу для себе, для своїх, для родини з цього щось отримати. Все люблю – нічим не переймаюся. Чубаті кури! Я не потраплю в неволю ідеї, догми: все добре, якщо добре закінчується. Скрізь, де можна звити гніздо, я це роблю: на фабричному комині, вежі костелу, на ідеологічній варті; все одно. Лише це правильно: сім’я, котра має щось, більш-менш комфортне животіння; все інше, цілий світ, славні спогади і сьогоднішня ганьба – все це перемелеться на хліб насущний. Усе в своїх межах. Аби лиш той добробут, часто сповнений надії вигаданий добробут, не похитнувся. Тільки він не підлягає сумнівам. Жоден Г'юм, ані Ніцше ніколи не наважувалися на такий скептицизм, який має щодо всіх ідей, всіх наук, літератури і мистецтва, усього світу, звичайна польська матір і господиня, любляча, вельмишановна Мариня Поланецька; навіть Галліані, Мандевіль не були такими байдужими, такої Jenseits von Gut und Böse[2], байдужість до усіх, які не винагороджуються, проблем світу моралі, як ті, що характеризує пересічного поляка, батька, який заробляє на життя. Цей світ найтісніший з ізоляторів: якщо ви зростали в ньому, то в глибині душі жевріє припущення, що все це не справжнє – уся та Європа, культура, мистецтво, суспільний розвиток, що нічого там немає, а є лише щільно замкнена кімната, стрекотання цвіркуна і врешті «das ewig weibliche» польської легковажності.
