Посестри. Часопис №113 / На вулиці мого дитинства

 

                                                      Вольфгангу Бітнеру 

 

Та чи ж мого?

А може, дитинства – не наша власність,

а часу, який сплодив нас і назвав?

Ще чую вільх шуміння, смак

аґрусу і куряви хрустіння на зубах.

Але чи цього власник я,

єдиний, безроздільний?    

Наші дитинства,  

відділені заледве п’ятьма роками,

зіштовхуються на глівицькій вулиці,

як два на швидкості авто.

Дитинство і Kindheit[1], GleiwitzundGliwice[2]

кануть у пітьму історії,

лишаючи по собі

смак гіркий.

Як зв’язка тих ключів утікачів німецьких,

що висить сьогодні серед тисяч інших

у сілезькому музеї Görlitz[3].

 

[1]нім. дитинство

[2]німецька і польська назва міста Глівіце.

[3]Görlitz – німецька назва порубіжного міста Згожелець.