Посестри. Часопис №112 / Просто бути мамою
Позаду довгий протокол ЕКО, українською ЕКЗ (екстракорпоральне запліднення), але я за звичкою кажу ЕКО, з наголосом на О. Безкінечні аналізи, УЗД, скрінінги, сотні уколів у живіт і дві невдалі спроби. Завтра спроба остання – у кріосховищі лишився один-єдиний ембріончик. Уранці його розморозять і через спеціальний катетер введуть у мою матку. Я буду при тямі й бачитиму все це на моніторі – маленька крапочка підійматиметься тоненькою трубкою все вище і вище, потім репродуктолог натисне поршень і крапочка лишиться у вільному плаванні мого лона. Це називається – перенос.
Далі почнеться найскладніше – ембріончику потрібно буде вбуритися в стінку матки. Це вже самостійно, без сторонньої допомоги. Якщо не вийде, як не вийшло в його братів і сестер, вагітність не настане. І я… я ніколи не стану мамою. Це репродуктолог порадив називати ембріони ембріонами і ні в якому разі не вживати слів «діти», «бейбіки», «малята». Бо це дуже боляче: лежати після переносу в білосніжній палаті, стіни котрої прикрашені фотографіями новонароджених малюків, гладити живіт, усередині котрого розливається неймовірне тепло, наче ти ковтнула вуглинку, думати, що це тепло означає успіх, а через два тижні побачити тест із клятою однією смужкою. Я хочу дві, просто дві смужки. Невже я хочу так багато?
Я й так звела свої бажання до мінімуму: уже не мрію про багатого чоловіка, сама стала хоч і не супербагатою, але досить незалежною – маю десять салонів краси в Харкові, це по нашим міркам дуже непогано. І не потрібен мені, як колись у молоді роки, блондин з блакитними очима – я знайшла його серед донорів сперми у величезній картотеці. Принаймні, за описом, донор під номером 38129 – блондин, очі блакитні, зріст 185 см, вага 90 кг, на дитячій фотографії він усміхнений і щасливий (дорослих фото в анкетах донорів немає).
Я вже навіть не парюся з приводу свого віку – змирилася з тим, що мені сорок. Коли моїй дитині… ембріончику буде двадцять років, мені буде шістдесят. Із сучасною медициною і технологіями – це ніякий не вік для жінки. Утім, ніде правди діти, ще однієї гормональної стимуляції моє тіло не витримає – репродуктолог одразу попередив, що в другий протокол ЕКО мене не пустить.
Тож можна собі лише уявити, як я стрибала мало не до стелі, коли після пункції відійшла від наркозу й дізналася, що лікарю вдалося вилучити аж п’ять ідеальних яйцеклітин. Усі їх запліднили матеріалом донора, і вже через кілька днів ми мали п’ять ембріончиків. Двох із них мені підсадили одразу, а трьох заморозили. І коли перша спроба виявилася невдалою, я знала, що там, у кріосховищі, мене чекають ще три ембріони. Це ж величезна вірогідність того, що хоча б один з них зможе, а якщо двоє – взагалі щастя! Але… після другої спроби лишився один чи одна.
Я заплющую очі й уявляю завтрашню процедуру. Усе буде дуже швидко, я вже знаю кожен крок і рух, знаю, що саме говоритиме асистенту репродуктолог, а що – мені. А перший раз було страшно – надто біла операційна палата, яскраві лампи, холодне гінекологічне крісло, репродуктолог просив розслабитися і дихати, а я намагалася вгамувати тремтіння рук і ніг мантрою: «Просто бути мамою, просто бути мамою, просто… бути… мамою». Тепер не страшно, і тремтіти я точно не буду, але гірко плакатиму, якщо просто бути мамою не вдасться.
Психологи кажуть, що думки матеріальні, я вірила в це при перших двох спробах – уявляла, як ембріончики-двійнятка вимовляють слово «мама», як я веду їх у перший клас, як танцюю на їхньому весіллі, знявши туфлі на високих підборах і смішно вимахуючи руками – так колись танцювала моя мама на братовому весіллі. Нам з братом тоді було соромно за маму, а тепер розумію, що вона була всього лише найщасливішою мамою у світі. Я теж так хочу. Я навіть уявляла, як відповідаю на численні запитання друзів і знайомих, коли мій живіт починає рости: «А де таточко?» Він таємний агент і поїхав виконувати спецзавдання у Велику Британію. Ні, краще так: бос мафії, який кинув мене, коли дізнався про вагітність. Або випадковий коханець, імені котрого я не запам’ятала. Чи просто – донор під номером 38129, і я не зобов’язана вам нічого пояснювати, ідіть у сраку!
Утім я більше не вірю в цю туфту про матеріальні думки, я вірю репродуктологу, який каже, що мої шанси від 15 до 70 відсотків. Уночі бачу прекрасний сон – у мене народжується п’ятеро дітей, усі мої ембріончики. Три хлопчики і дві дівчинки. Красиві блакитноокі блондини, тягнуть до мене ручки і всміхаються, я притискаю їх до себе і клянуся, що ніколи в житті, що б там не сталося, їх не покину.
Прокидаюся не від будильника, як мала би, а від дзвінка репродуктолога. Почалася війна. Не приїжджай. Переносимо перенос.
Ні, і до 24 лютого я чула в новинах про загрозу, скупчення російських військ на нашому кордоні та можливий повномасштабний наступ. Чула, але не вірила. Який може бути наступ, якщо я от-от стану мамою? Я не послухала репродуктолога і приїхала в клініку.
Двері були замкнені. Стукала, дзвонила лікарю і на рецепцію клініки – тиша. А десь там, за цими стінами мій ембріончик, який, можливо, уже навіть розморозили. Якби не кляті росіяни, саме в цей час – о дев’ятій – я б лежала в палаті, теплій, світлій, дивилася б у вікно на сусідній двір з дитячим майданчиком і уявляла б, що он на тій яскраво-жовтій гойдалці гойдаю свій ембріончик. Але…
Репродуктолог передзвонив, жахнувся, що я стою під клінікою – самісінький центр Харкова, у будь-яку мить сюди може прилетіти. «Що прилетіти?» – не зрозуміла я. А коли зрозуміла, усередині все похололо – якщо росіяни знищать цю клініку, вони знищать і мою надію. Останню надію. Репродуктолог став переконувати, що дирекція вже думає про евакуацію на захід України, шукають машини, можливості, домовляються з військовими про супровід і, здається, уже знайшли кілька клінік, готових прийняти весь наш матеріал.
Матеріал? Як багато цього матеріалу? Скільки таких жінок, як я, котрі чекали пункції, переносу, чекали щастя? Кричу і плачу. І клянуся в слухавку, що не зрушу з місця, поки мені не віддадуть мій ембріончик. Я сама повезу його в Тернопіль чи Чернівці. Чи у Львів, Ужгород. Куди поїхати, щоб мені зробили перенос? Прямо сьогодні!
Сьогодні, наполягає репродуктолог, точно нічого не вийде, ми будемо чекати наступного менструального циклу і підсадимо ембріон як годиться. А сьогодні радить іти додому та збирати речі. Він подзвонить, коли буде відома адреса клініки, у якій зберігатимуться ембріони і де теоретично через місяць ми зможемо зустрітися. «Ніяких “ми”! Тільки я, тепер тільки я!» – кричу на всю вулицю і розумію, що на цій вулиці я одна. Десь далеко чутно вибухи, он там на горизонті валить чорний дим – щось горить. Я не піду звідси без ембріона. Навіть якщо помру – помру з ним.
Двері клініки відкриваються – виходить репродуктолог. Увесь цей час він був усередині, як і більша частина персоналу – у коридорах клініки людно, усі поспішають, голосно перемовляються, але не метушаться, – відчувається якась аж надприродна зібраність. Репродуктолог проводить мене в кріосховище і показує: усі ембріони в спеціальних контейнерах з рідким азотом, температура, як і годиться, – 196 градусів по Цельсію. Серед цих ембріонів і мій.
Чутно літаки, таке враження, що вони летять просто над нашими головами. Ми з репродуктологом падаємо на підлогу і, керуючись невідомим інстинктом, прикриваємо голови руками. Через мить усе затихає. Підіймаємося і першим ділом перевіряємо інкубатори – усе добре, усе на місці, усі ці сотні чи тисячі ембріонів цілі. Це були наші літаки? Чи російські? А якщо російські, то що несуть вони під своїми крилами? Бомби, ракети? Ми не спеціалісти в цих питаннях, ми – сорокарічна жінка, яка мріє стати мамою за допомогою ЕКО, і репродуктологи, ембріологи, гінекологи, медсестри й санітарки, які хочуть зберегти вміст контейнерів. Бо цей вміст – життя.
Я плутаюся під ногами, заважаю. Але нічого не можу вдіяти – бігаю хвостиком за репродуктологом і благаю його просто віддати мені ембріончик, я ж маю на це право, маю, так? Репродуктолог терпляче повторює одне й те саме: «Усе буде добре». Я хочу йому вірити, але не вірю. Утім і вдіяти нічого не можу – якби навіть могла вирвати ембріончик з рук клініки, я б не знайшла його в цих колбах з номерами. Бо знаю номер донора, але не знаю номера ембріона. Я нічого не знаю. Я нічого не можу. І нічого не вийде. Усі ці літри гормонів, які прийняло моє тіло, ріки сліз, усі мрії, надії та любові… усе дарма, бо у світі є росіяни, які в один непрекрасний ранок приходять й усе нищать.
Вибухи за стінами клініки лунають частіше та ближче, хтось каже, що російський танк вже на Салтівці, а директор клініки з кимось емоційно перекрикується по телефону: «Потрібен час? У нас нема часу!»
Репродуктолог торкається мого плеча, і тільки тепер я розумію, що сиджу на підлозі посеред коридору і гірко плачу. «Я ж казав, що все буде добре», – сідає поряд зі мною репродуктолог і пояснює, що директор про все домовився – у клініці в Хмельницькому нас уже чекають. Нас, бо репродуктолог запрошує мене їхати разом – у такому стані за кермо машини він мене не пустить, але сам сісти може. «А ембріончик?» – питаю я. Репродуктолог запевняє, що контейнери з азотом уже вантажать в машини. Мій ембріончик буде серед інших у багажнику моєї машини. «Дякую», – знесилено вимовляю я. «Поки нема за що», – відповідає репродуктолог.
Через тридцять хвилин і п’ять вибухів, які лунають ще ближче, колона із семи легкових автомобілів та двох бусів готова до евакуації. Я сідаю поряд з репродуктологом, він уміло вирулює вслід за першими машинами колони та озвучує мені нехитрий план: якою дорогою ми поїдемо, щоб не перестрітися з росіянами, як будемо діяти в разі обстрілу та чому важливо чути його команди і потурбуватися спершу про своє життя – бо воно важливе не менше, ніж життя мого ембріона. «Без вас у нього точно не буде шансів», – каже репродуктолог. Обіцяю берегти своє життя, я не дурна, я все розумію.
А за вікном автомобіля минають напівпорожні вулиці мого рідного Харкова. Я дивлюся й не можу повірити, що лише за один день місто – красиве й сучасне – могло перетворитися на кадри з фільму жахів. Он там мій салон краси, цілий, але одне вікно розбите. А далі, на виїзді, інший салон – найперший, який я відкрила і дуже тим пишалася, – там горить дах. Але я не буду просити репродуктолога зупинити та врятувати те, заради чого я колись багато чим пожертвувала. Зараз у багажнику лежить дещо… дехто важливіший за все, що було важливим у минулому.
Нарешті виїжджаємо з міста, і на першому ж блокпості нас зупиняють наші військові. Перевіряють усі автівки, просять відкрити багажники. Молоденький військовий здивовано дивиться на контейнер з рідким азотом у моєму багажнику, з-під кришки контейнера парує азот. «Що це?» – питає в мене, поки репродуктолог возиться з капотом, який теж попросили відкрити. «Діти», – відповідаю знесилено. «Хто?» – військовий машинально торкається автомата. Здригаюся і хочу пояснити, що то, звісно, не діти, а ембріони, які ми веземо в безпечне місце, щоб зробити мені та всім іншим їхнім мамам ЕКО, але я захрипла і замість розумних пояснень з моїх вуст виривається сухий кашель.
«Відкрийте!» – наказує військовий, показуючи на контейнери. А я знаю, що якщо ми це зробимо – життю в рідкому азоті кінець. «Там ембріони! От усі документи», – поспішає до нас репродуктолог, простягаючи військовому папери. «Ембріони?» – не до кінця розуміє побачене в паперах військовий. «Діти», – видихаю я. «Наші діти», – підтверджує репродуктолог і всміхається. І тільки тепер до мене доходить, що в репродуктолога також є діти, троє, він мені про них розповідав. «А як же ваші?» – питаю в нього. «Відвезу вас у безпечне місце й повернуся за своїми», – відповідає репродуктолог, і я, не стримавшись, обіймаю його, а потім ще й військового, який віддає нам документи і бажає всім нашим дітям миру.
Будуть діти, буде мир, буде все.
