Посестри. Часопис №70 / Пластунка N

Так відступало твоє дитинство –

ставився голос, губились друзі,

високо в небі міцно і стисло

висло життя, мов сережка у вусі.

 

Так ми жили – голосні й недолугі,

вплетені в часу стрічку трофейну,

блудні поборники буґі-вуґі,

скурвлені діти міцного портвейну.

 

Ти одягала військові боти,

бігла до школи – пенал, олівчик.

Все ще попереду – перші аборти,

татові джинси, мамин ліфчик.

 

Ще підіймало звивисту хвилю.

Срібна розгромлена клавіатура

ще формувала основи стилю –

так починалася контркультура.

 

З теплими гільзами «Біломору»,

з ковдрами битих студентських акцій

так наполегливо рвався угору

змучений блюз твоїх менструацій.

 

Що нас єднало? Загоєні сварки

падали в ніч, як у воду весла.

Ми відкривались, творили шпарки.

Теплі вітри мимоволі занесли

 

смуток у душі, мов мед у соти.

Як ми трималися, Бога ради! –

попри усі божевільні гризоти,

попри задрочки радянської влади.

 

Цим і завершилось. Тлінь мажорна,

стишена хвиля, сутінь озерна.

Схиблений час розтинає, мов жорна,

спільного досвіду темні зерна.

 

Тільки я знаю – між гострого віття,

в перенасиченій біосфері

так лише варто вживати повітря,

так лише слід прочиняти двері.

 

Липне до уст почуття морфеми –

альтернативна прозора вода ця.

Те, що було, не розіб’єш на теми.

Так ми кохали. І нам – воздасться.