Посестри. Часопис №8 / Відкриття воєнного театрального сезону
ВІДКРИТТЯ ВОЄННОГО ТЕАТРАЛЬНОГО СЕЗОНУ
Весна вже стала відчутною. 9 квітня 2022 року. Триває 45-й день війни. Київський театр імені Лесі Українки оголосив про рішення попри все розпочати сезон й анонсував виставу «Три кохання» про життя Лесі Українки: інсценування за її віршами, уривками з п’єс та приватних листів. Усю війну від самого початку я просидів удома – на прифронтовій Оболоні в Києві, не вибираючись нікуди за межі свого району. Тому вирішив, що вистава – це гарний привід вийти в люди, трохи покращити настрій. Придбав квиток через інтернет.
Російські війська відступили від Києва у Білорусь. На Оболоні навіть з’явилися біг-борди: «4.5.0. Все спокійно». Тому наша територіальна оборона трохи поприбирала з проїжджої частини вулиць протитанкові їжаки й бетонні блоки. Вони ще стоять, але на узбіччях і зупинках муніципального транспорту. Він почав ходити – поки що нечасто, на поодиноких маршрутах. Стало можливим навіть викликати таксі, якщо у водія є спеціальна перепустка.
Через комендантську годину вистава починається не о 19.00, як зазвичай, а о 16.00. Таксист прибув вчасно. Поки їхали до Хрещатика, він розповідав, яка чудова, на його думку, в Києві протиповітряна оборона – збиває майже всі ракети, дякувати Богові.
Заїхали на Майдан Незалежності. Я з радістю помітив, що й Головпоштамт відкрито – звідти виходять люди. Щоправда, із самого майдану протипіхотні споруди ще не прибрано. Відкриваються й деякі магазинчики, хоча більшість все ще зачинені, а їхні вітрини закрито фанерою.
На першому поверсі біля вікон столичної мерії – мішки з піском, щоб скло не розліталося під час обстрілів. Поруч із входом – якийсь небувалий бюст Тараса Шевченка, прикріплений на протитанковому їжаку.
Виходжу з таксі біля Центрального універмагу. Знамените віконце «Київська перепічка» зачинене. Я підозрював таку невдачу, хоча й сподівався на краще: якщо запрацював театр, то чому б не продавати біля нього перепічки, такі апетитні сосиски в тісті? Але приємно навіть просто погуляти центром міста. Нехай тут незвично порожньо, і найчастіше зустрічаються військові в одностроях… Але Київ уже пахне весною і надією на нашу перемогу.
І от заходжу до театру. Він, як відомо, починається з вішака. Але жіночка, яка перевіряє квитки, перепрошує: пальта й куртки треба брати з собою. Бо якщо оголосять повітряну тривогу, черга в гардероб завадить швидкій евакуації.
Он і табличка висить, вказуючи напрям руху до бомбосховища. Три хвилини – і ви вже у метро «Театральна».
На початок спектаклю в холі чекає така звична публіка театрального штибу різного віку. Впізнаю знайомих і відомих. Ось – модний військово-політичний аналітик Михайло Шейтельман. А он біля колони – навіть міністр культури Олександр Ткаченко. Значить, подія сьогодні неабияка. Театри Львова й Івано-Франківська вже, кажуть, почали збирати глядачів. А в Києві оце – вперше за час повномасштабної війни.
У невеличкій залі на 130 місць – аншлаг. Жодного вільного крісла. Коли ми зайняли місця, саме міністр виголосив коротеньке переднє слово. Сказав: коли говорять гармати, мовляв, – музи теж не мовчать. Бо ми обстоюємо наші цінності, серед яких культура – чи не найголовніша. Відзначив, що й у трагічні часи мистецтво – це укриття від болю та відчаю, це ліки від душевних ран… Потім звукорежисер увімкнув тестове оголошення про повітряну тривогу. Диктор попередив, як діяти у випадку, якщо вона раптом буде. І вистава почалася.
Вона тривала недовго – менше години. Актори читали вірші Лесі Українки, знайомі зі школи. Розігрували якісь епізоди з її біографії, з творів і листів поетеси. Усе ніби просто, але чомусь дуже захопливо.
Ні, я буду крізь сльози сміятись,
серед лиха співати пісні,
без надії таки сподіватись,
жити буду. Геть думи сумні!
Коли артисти вийшли на поклон, залунали бурхливі овації. Дещо несподівано, бо спектакль нібито традиційний, нічого аж такого надзвичайного в ньому не було.
Відчувалося, що глядачі скучили за видовищем, та й актори, вочевидь, теж. Виконавиця ролі лісової Мавки аж розплакалася.
Назад я поїхав на метро з площі Толстого (цю станцію метро планують перейменувати, – прим. ред.). На скляних дверях біля входу висів тимчасовий розклад прибуття поїздів – нині вони курсують нечасто, приблизно раз на 45 хвилин. Але я встиг на передостанній.
Майже на кожній станції метро, де зупиняється поїзд, де-не-де стоїть намет, лежать матраци й дерев’яні піддони, стоять баклаги з водою. Одні люди переміщуються метрополітеном, а інші вже прижилися під землею, ночують тут, щоб не боятися бомбардувань.
Виходив я на станції «Героїв Дніпра». Там просто у вестибюлі перед касою жіночки-волонтерки роздавали гарячий суп з хлібом. Принесли їжу для тих, хто переховується в метро як у бомбосховищі під час повітряної тривоги. Дуже хотіли почастувати й мене, але я сказав, що скоро вже буду вдома.
