Посестри. Часопис №110 / Анна Зотова: «Це відповідально: мати справу з текстами і з людьми…»

Юрій Завадський: От звідки беруться полоністи в цьому світі?

Анна Зотова: Вступають на полоністичні факультети і виходять звідти з дипломами. Можливо, з декількома, як у моєму випадку. Але я – не найкласичніший приклад, подала заявку лиш через те, що другою та третьою мовами були, відповідно, англійська та словацька. Але залишилася з польською. Тому це питання для мене також є дещо містичним.

Ю. З.: Тепер ти значно розширила свою особисту географію і видала кілька книжок. Що це змінило?

А. З.: Розширило також і географію знайомств. Мені не дуже цікаво (принаймні наразі) перекладати авторів, з якими не можу поговорити вживу. Часто ми виходимо з личинки стосунків перекладач-автор і починаємо приятелювати. Іноді це ферментація певного стосунку, який точно не межує з байдужістю. Це відповідально: мати справу з текстами і з людьми, які ці тексти створюють.

Ю. З.: Але я спершу хотів тебе привітати – небагато українських перекладачів мали нагоду потрапити на резиденцію Фонду Шимборської. Яка суть твого проєкту – і який продукт чекати невдовзі?

А. З.: Дякую! Проєкт полягає в перекладі повісті Малґожати Лебди «Łakome» на українську мову. Це дуже сенситивна книжка, наскрізь просочена живим, хоч розповідає про втрату, тяжчає від втрати. Вона вимагає окремої присвяти часу, перекладати її – це те ж саме, що з затамованим поглядом спостерігати за квіткою, яка викльовується з-під землі. Живе часто полохливе, тож із ним треба обережно й терпляче. Мені дуже цінно й вдячно, що завдяки Фундації я можу викроїти місяць часу для прецизійної роботи над цим текстом. Або, на запрошення Малгосі, поїхати до польських Бескидів і могти торкатися всього, що потім знаходимо у повісті. Бачити очима, не просячи у авторки пояснення. Познайомитися з Дунаєм. Або ж спостерігати о шостій ранку скаламучену імлу, якій у книжці присвячений окремий розділ.

Ю. З.: Яким тобі видається прозовий дебют Малґожати Лебди? Адже польська літературна критика багато про цю книжку написала, громадськість нагородила та обговорила цей текст. Він продовження, розвиток, оновлення, заперечення того, з чим мав раніше справу читач Лебди?

А. З.: Вірші Лебди здаються мені таким собі mind map, картою, складеною з лексем, які потім бачимо у прозі. Тому ризикну назвати це продовженням. Мені здається, що Лебда, пишучи вірші, готувала своїх читачів до повісті. Те, що вони візьмуть для себе з книжок «Маточник», «Сни укермеркерів» і «Mer de Glace» згодом зможуть віднайти у «Лакомих». Але читачеві Лебди, гадаю, може захотітися займатися й іншими речами, окрім відслідковування логічних повʼязань. Наприклад, прочитати усталені законом норми обробки тварин перед тим, як їх поведуть на забій, сягнути до інтерв'ю Patagonia, пробігти кілометраж, що дорівнюватиме довжині місцевої річки, або ж придбати собі гумові Hunters і переїхати у сільську місцевість.

Ю. З.: Це питання давнє, як світ. Але само собою напрошується. Як ти вважаєш: поети, які починають писати прозу, – чи вони залишаються поетами в прозі, чи вони були певним чином «епічно» налаштованими «ліриками»?

А. З.: Це цікаво, оскільки від Лебди почула, що у літературній площині вона хотіла задебютувати саме прозою. Тим не менш, ми асоціюємо її передовсім як поетку, хоча, певна, що «Лакоме» це змінить (вже змінює, направду). Я б не змішувала, а з позиції емпатичної читачки (перекладачі – це ж найуважніші читачі) писала б визначення авторів за жанром через кому. Я розумію потребу вибору форми, її зміни. Хочеться підтримувати письменників та письменниць у цьому, без напівтонів на кшталт «поетична проза» і так далі. Життя – це вічний текст.

Ю. З.: Ти наразі в місті літератури, у Кракові. Яким чином будуються твоє взаємини з тамтешнім літературним середовищем?

А. З.: Як уже писала вище, саме переклад є передумовою до знайомства. А загалом тут свою справу робить нетворкінг. У Кракові величезне розмаїття подій, серйознішого і більш розслабленого калібру. Від літфестивалів, концептуальних подій до вільного мікрофону, куди зовсім натурально можна залетіти й прочитати свій вірш чи переклад. Можна притягти антологію й організувати її читання. Ти вільна в обиранні і варіюванні цих взаємин, єдине, їх довготривалість – це вже інше. У Кракові літературне вариво дуже загущене, тож виникає питання: наскільки ти хочеш у ньому залипнути – та й навіщо тобі це?

Ю. З.: А повертаючись до справ полоністичних… Який тепер український читач польської літератури? Хто він і чого очікує?

А. З.: Гадаю, потребує сміливості з боку сусідів, щоб це діяло як подразник. Особливо, якщо йдеться про поезію. Шукач порозуміння, навіть на рівні підсвідомості. Але також це певне полоністичне комʼюніті, яке вже знудилося класикою.

 Ю. З.: Яких польських книжок тобі особисто бракує на українському ринку:

А. З.: Мені страшенно не вистачало сучасної поезії та прози, пам'ятаю відчуття цієї незручності ще під час навчання. Тепер поетична серія видавництва «Крок» непогано справляється із запитом на сучасну, живу поезію, і ми можемо читати Хонета, Лебду, Боновича, Лямпрехта, Бєджицького, Підзік тощо. І хочеться, щоб цих прізвищ ставало більше. Окрім того, хочеться пропонувати друзям прозу, яку видає ha!art: Наталку Сущинську, Маріана Пілота, Марціна Чуба. Також я у захваті від усього, що виходить з-під руки Барбари Садурської. Гарно було б могти читати українською серію «Видавництва Чорного» «Sulina» – концентрацію історії та антропології. І біографії – Герберта, Гінчанки, Шимборської.

Ю. З.: Дякую за розмову. І до зустрічі, в Галичині на чи Волині.

А. З.: Дякую. І в Києві чи Кракові також.