Посестри. Часопис №232 / Між вигадкою й фактом
Між вигадкою й фактом людина може зникнути з нашої уваги, хоча її винахід назавжди змінить світ. Ця думка, навіяна віршами Віслави Шимборської, дає назву 232-му числу «Посестер» і допомагає прочитати його як розмову про присутність: у пам’яті, у зверненому до когось слові, у здатності почути чужий біль. Тут перегукуються прохання до коханої не зникати, голоси померлих, тривога за майбутнє країни й самотність підлітка. Уявне та пережите зближуються, коли література повертає нам тих, кого ми перестаємо бачити, а увага до іншого спонукає до вчинку.
Невідомий творець нуля у вірші Віслави Шимборської, який публікуємо в перекладі Андрія Савенця, вислизає з кожної спроби наділити його біографією. Поетична уява пропонує йому троянду, подорож у пустелю, спочинок під пальмою, проте жодна з цих історій не заповнює відсутності. Від людини залишається знак, яким послуговуватимуться незліченні покоління. Хто жив за цим відкриттям, чого прагнув, кого любив? Без відповіді на ці запитання людський світ щодня продовжує рахувати. Шимборська затримує нашу увагу саме там, де знання про здобуток сусідить із цілковитим незнанням його творця.
«Можеш мене не любити, / Тільки не зникай!» – просить ліричний герой «Зірки ясної» Костянтина Москальця. У пісенній інтонації цього вірша вміщуються турбота, смертельна небезпека й надія на порятунок через пам’ять коханої. Зірка стає знаком домовленості, що має тривати й тоді, коли людину відділяє від близьких далека дорога або загроза загибелі. Навіть можливість нерозділеного почуття здається менш страшною за остаточне зникнення тієї, до кого звернено слова. Віра в цей зв’язок допомагає витримати непевність власної долі.
У пролозі до третьої частини «Дзядів» Адама Міцкевича в перекладі Віктора Гуменюка розмова про присутність переноситься до в’язничної камери, де сни, голоси духів і думки в’язня творять простір боротьби за людську душу. Материнська любов оберігає героя й після смерті матері, а сподівання на звільнення затьмарює страх вигнання: поет передчуває, що серед чужих його пісня втратить слухача, а він сам стане для батьківщини живим мерцем. Символічна смерть Густава й народження Конрада позначають внутрішнє перетворення, у якому особистий біль поєднується з тривогою за долю спільноти. Так фрагмент поглиблює провідну думку випуску: людині потрібні пам’ять, турбота й можливість бути почутою, а невидиме життя думки та уяви має силу визначати її слова, вчинки й майбутнє.
Як давній твір набуває нової присутності в голосах сучасних акторів, розповідає Юрій Завадський у репортажі з прем’єри радіовистави за мотивами «Дзядів», створеної «Радіо Краків» у співпраці з краківським Старим театром. Історія написання драми й огляд її сценічних утілень підводять до події, під час якої слухачі знову опиняються в темряві. Робота режисера Войтека Родака, акторів і звукорежисерів надає цій темряві голосів та простору. Участь Анни Димної, яка грала й у постановці Конрада Свінарського 1973 року, пов’язує різні часи театру особистою пам’яттю. Художній задум Міцкевича триває завдяки конкретним людям, їхньому досвіду й новим зустрічам зі слухачами.
Як жити у реальності, настільки дивній, аж майже неприсутній, розмірковує Юрій Іздрик, намагаючись примиритися з реальністю завдяки іронії: «живи тепер з цим / а як? / а ніяк – живи як живеться / колись завтикав не помер молодим / тепер зачекай аж не спиниться серце...»
Найближче до щоденного, майже непомітного болю підводить «День восьмий» Сергія Осоки. Біблійний мотив відділення світла від темряви проходить крізь досвід підлітка, для якого все довкола дедалі безнадійніше існує окремо. Шкільні порядки, домашнє насильство, приниження й невисловлена любов складаються у світ, де розуміння чужого болю часто сусідить із безсиллям. Чужі слова розпадаються на склади, заповнюючи внутрішнє мовлення героя й заважаючи заговорити до дівчинки Мовкало. Та коли малому Карасикові потрібен захист, хлопець підводиться й повертає відібраний щоденник. Цей простий учинок співіснує з виснаженням і болісним усвідомленням власних меж: дівчинка за шкільним вікном і далі залишається без допомоги.
Прохання «тільки не зникай», із яким герой Москальця звертається до коханої, відлунює й біля того вікна. Між вигадкою й фактом залишається чиясь неповторна присутність. Її ще можна помітити.


