Посестри. Часопис №227 / Наші з тобою острови
Кожен острів починається з межі: вода відтинає його від суходолу й водночас вписує у карту світу. Окремішність потребує відстані, але близькість також народжується з неї – з погляду на інший берег, зі слова, посланого через воду. Так постають архіпелаги пам’яті, мови та уяви.
Хайку Маріанни Кіяновської дає назву цьому випускові: «наші з тобою / острови в небі поряд / з неостровами». У трьох рядках окремішність перестає бути ізоляцією. Займенники «наші» й «з тобою» прокладають невидимий міст, а «неострови» нагадують: жодна межа не остаточна, якщо поруч є хтось, із ким можна розділити простір.
Василь Хмелюк у тексті Олега Коцарева рухається між Краковом, Прагою і Парижем, не замикаючись в еміграційному ресентименті чи одному мистецькому середовищі. Його острови – міста, жанри, мови авангарду; між ними переходить і його поезія – від рекламного вигуку й чисел до тілесності та сюрреалістичного видіння: «По всім світі розсипаю бріліянтами / кловнів». Хмелюк залишається точкою на мапі, яку українська література ще вчиться бачити.
У вірші Агнєшки Гінко «Всередині» острів стискається до камери, маленького неба у вікні й гілки, названої двома мовами: «гілку (ramură)». Та в замкненому просторі вже росте інший світ – зі стовбурами, мохом, суничними ровами й малиновими хащами. Після п’яти років ув’язнення героїні уявляють себе «п’яними від повітря»: свобода спершу виникає як внутрішній ландшафт.
Антек із повісті Болеслава Пруса теж опиняється на своєму острові – у школі, яка не розуміє ані його буквального мислення, ані винахідницької пристрасті. За «бе» його карають і тоді, коли він мукає, і тоді, коли мовчить. Проте хлопець терпить різки заради надії дізнатися, «як вітряки ставляться». Його впертість стає містком між нав’язаним знанням і бажанням збагнути світ.
Література не скасовує води між нами, але позначає можливі маршрути. Поки острови залишаються «нашими з тобою», відстань між ними – не порожнеча, а простір для зустрічі.
