Посестри. Часопис №226 / Іти – значить жити
Іти – це не лише долати відстань. Це виходити з наперед визначеної ролі, не погоджуватися із застиглим образом себе, залишати місце, в якому життя перестало рухатися. Герої цього випуску піднімаються на вершину, майструють речі, яких від них ніхто не чекає, намагаються вийти з картини – або просто зникають у паркових алеях. Кожен із них по-своєму нагадує: дорога починається там, де людина відмовляється залишатися нерухомою.
Шлях у поезії Зиґмунта Фіцека починається зі жмені черешень, холодного ранку і вершини, схованої у хмарі. Кожен крок змінює світ: сонця убуває, туман наливається у день, каміння виставляє зі стежки голови, а холод іде поруч із людиною. Що вище вона піднімається, то густішим стає морок. Та повернення немає: «Іти – значить жити».
Рух не завжди означає дорогу. Іноді це вперте стругання патичків, у якому ніхто, крім самого Антка, ще не бачить майбутнього. Герой Болеслава Пруса не вміщується у визначену для нього долю: не хоче бути господарем, не пильнує худоби, не кориться практичному розумові села. Він робить вітряки – наче готує для себе інший спосіб існування: «Я буду вітряки ставити, що зерно мелють».
Натомість козак Мамай із вірша Віктора Кордуна три віки сидить під райським деревом. Кінь не креше копитом, кобза німує, шабля тужить, а життя минає стороною. Образ, покликаний уособлювати волю, сам опиняється в неволі – застиглий на полотні й у нашій мислі. Щоб заступитися за свій народ, мало мати коня і шаблю: треба ще вийти з картини.
У «Білці» Олега Коцарева минуле також відмовляється залишатися нерухомим. Композитор Григорій Вивірський чує про білку, вигукує: «Я теж так візьму та втечу одного дня!» – і зникає в паркових алеях. За ним рушають оповідач і Ліза, а разом із ними – Буча, Гостомель, барокова авантюра, поліфонія та історія, якій забракло делікатності, щоб остаточно минути.
Іти – значить не дозволити світові завершити нас завчасно. Підніматися, майструвати, виходити з образу, бігти слідом за вигаданим композитором. Бо життя триває доти, доки шлях – навіть затоптаний, загублений чи оповитий туманом – усе ще кличе нас далі.
