Посестри. Часопис №226 / Антек. Уривок другий

До десятого року життя він зіпсував близько чотирьох ножиків, але й стругав ними дивні речі.

Робив вітряки, паркани, драбини, криниці, а навіть цілі хати. Так, що люди дивувалися і казали матері, що з Антка буде або майстер, або великий ледар.

За цей час у нього з’явився ще один брат, Войтек, сестра підросла, а батька в лісі деревом прибило.

У хаті з Розалії була велика поміч. Дівчина взимку замітала кімнату, носила воду, і навіть уміла крупник зварити. Влітку її відправляли з Антком до худоби, бо хлопець, зайнятий струганням, ніколи худоби не пильнував. Скільки його не били, не просили, не наплакалися над ним. Хлопець кричав, обіцяв, плакав навіть разом із матір’ю, але робив своє, а худоба все в шкоду залазила.

Лише коли сестра пасла разом із ним, ставало краще: він стругав патички, а вона пильнувала корів.

Іноді мати, бачачи, що дівчина, хоч і молодша, має більше розуму й охоти, ніж Антек, заламувала з жалю руки і лементувала перед старим кумом Анджеєм:

– Що мені робити, нещасній, із тим Антком-підмінкомПідмінок (або відміна) – це дитина, яку, згідно з народними повір'ями, нечиста сила (біси, русалки, богині) підмінила замість людського немовляти.[1]? Ані в хаті нічого не зробить, ані худоби не догляне, лише постійно ріже ті патики, наче хто в нього вселився. Уже з нього, мій Анджею, не буде, мабуть, ані господаря, ані навіть парубка, лише дармоїд на сміх людям і кару Божу!…

Анджей, який у молодості займався флісацтвомФлісацтво (пол. flisactwo) – це давня польська традиція сплаву товарів і деревини річками на спеціальних плотах або човнах. Це не просто спосіб транспортування, а ціла культура зі своєю мовою, звичаями та історією.[2] і багато світу бачив, так потішав засмучену вдову:

– Та вже він господарем не буде, то марно, бо на це йому навіть розуму бракує. Його треба спершу до школи, а потім до майстра. Навчиться з книжки, навчиться ремесла, і якщо не зґалґаніє, то буде жити.

На це вдова відповідала, все ще заламуючи руки:

– Ох, куме, що ви таке говорите. Хіба не ганьба ґаздівській дитині за ремесло братися і роботу робити для будь-кого?

Анджей пустив дим із дерев’яної фаєчки і промовив:

– Та вже звісно, що ганьба, але ради на то нема ніякої.

Потім, звертаючись до Антка, що сидів на підлозі біля лави, запитав:

– Ну, кажи, шибенику, ким ти хочеш бути? Господарем чи у майстра?

Антек на те:

– Я буду вітряки ставити, що зерно мелють.

І відповідав так завжди, хоч над ним хитали головами, а інколи й мітлою.

Йому було вже десять років, коли одного разу його тоді восьмирічна сестра Розалія страшенно захворіла. Як лягла вона увечері спати, то на другий день важко було її розбудити. Тіло мала гаряче, очі блукаючі, і говорила нісенітниці.

Мати спочатку думала, що дівчина прикидається, тож дала їй кілька штурханів. Але коли це не допомогло, витерла її гарячим оцтом, а на другий день напоїла горілкою з полином. Все марно, навіть гірше, бо після горілки на дівчині з’явилися сині плями. Тоді вдова, перетрусивши лахи, які тільки були в скрині та коморі, знайшла шість грошів і покликала на порятунок Ґжеґожову, велику знахарку.

Мудра бабця оглянула хвору уважно, обплювала навколо неї на підлогу, як належить, навіть намастила її салом, але і це не допомогло.

Тоді промовила до матері:

– Напаліть, кумо, в пічці для хліба. Треба дівчину увігнати в добрі поти, то їй попустить.

Вдова напалила в пічці, як належиться, і вигорнула вугілля, чекаючи наступних вказівок.

– Ну, а тепер, – мовила знахарка, – покласти дівку на соснову дошку і всадити її в пічку на три «Богородице Діво». Виздоровіє від цього, як би хто рукою зняв!

Дійсно, поклали Розалію на соснову дошку (Антек дивився на це з кутка кімнати) і всадили її, ногами вперед, у піч.

Дівчина, коли її опалило жаром, отямилася.

– Матусю, що ви зі мною робите? – зойкнула.

– Тихо, дурна, це ж тобі на здоров’я вийде.

Вже баби засунули її наполовину; дівчина почала битися, як риба в сітці. Вдарила знахарку, вхопила матір обома руками за шию і несамовито кричала:

– Ви ж мене спалите, матусю!…

Вже її повністю засунули, піч заклали дошкою, і баби почали молитися три «Богородице Діво».

– Радуйся, благодатна Маріє…

– Матінко! Матусю моя!… – зойкала нещасна дівчина. – Ой, матусю!…

– Благословенна Ти між жінками…

Тепер Антек підбіг до печі й схопив матір за спідницю.

– Матусю! – кричав плачучи, – ану ж її нам на смерть замучить!…

Але єдине, чого домігся, – отримав по чолі, щоб не заважав відмовляти «Богородице Діво».

Якось і хвора перестала бити по дошці, метатися й кричати. Три «Богородице Діво» відмовлено, дошку відсунуто.

В глибині печі лежав труп з червоною шкірою, подекуди облізлою.

– Ісусе! – скрикнула мати, побачивши дівчину, не схожу на людей.

І така огорнула її туга за дитиною, що ледь-ледь допомогла знахарці перенести труп на тапчан. Потім впала на коліна посеред хати і, б’ючи головою об підлогу, голосила:

– Ой, Ґжеґожова!… Та що ж ви доброго зробили!…

Знахарка була приголомшена.

– Ет!.. Були би сте ліпше тихо… Ви може думаєте, що дівчисько від жару так почервоніло? То так із неї хвороба вилізла, тільки що трохи за швидко, тож і заморила небогу. Це все з волі Божої.

У селі ніхто не знав про причину смерті Розалії. Вмерла дівчина – нічого не поробиш. Відно, що так їй було призначено. Чи ж то одна дитина щороку в селі вмирає, однак завше їх є повно.

На третій день поклали Розалію у свіжовистругану домовинку з чорним хрестом, домовину поставили на возі і повезли двома волами в село, туди, де над запалими могилами чувають спорохнявілі хрести і білокорі берези.

На нерівній дорозі домовинка скривилася трохи на бік, і Антек, тримаючись за складки маминої спідниці, йдучи за возом, міркував:

«Мабуть Розальці там погано, якщо так поправляє і на бік перевертається!»

Потім – покропив ксьондз домовину святою водою, четверо парубків опустили на шнурках до гробу, привалили землею, тай по всьому.