Посестри. Часопис №225 / А як же серце?
Цей випуск – про ті миті, коли між обов’язком, безсиллям, пам’яттю і втратою постає майже дитяче, але невідступне питання: «а як же серце?». Воно звучить у розмові про політичну відповідальність, у холоді добре прогрітої квартири, під столом, перетвореним на сховок, і біля дерева, що пам’ятає кілька поколінь однієї родини. У кожному тексті серце означає інше, але всюди виявляє місце, якого не можна захистити ні переконанням, ні іронією, ні забуттям.
Андрій Любка пише про зрілість як готовність відповідати не лише за себе. «Сучасний Ґедройць волонтерить на сході України» – там, де ідея перестає бути спадщиною великого прізвища й стає щоденною працею: допомогою слабшим, повагою до інших, будуванням мостів. Навіть коли перемога не гарантована, залишається моральна певність: варто робити те, що вважаєш правильним. Серце тут – не порив, а витривалість і відповідальність перед тими, хто прийде після нас.
В Адама Відемана воно мерзне в добре прогрітій квартирі й ховається в самоіронії людини, що стала «власним рабом покірним». Безділля виявляється виснажливою діяльністю, а поспіх – способом не помічати власного життя. У прозі Сергія Осоки дитяча гра в страх раптом торкається справжньої темряви. Слова «вона повернеться вранці» звучать водночас як обіцянка, заклинання і неможливість прийняти смерть. Дитина ще не знає її мови, тому відповідає на втрату мовою повернення.
У вірші Вікторії Оліщук дерево знає матір і матір матері, зберігаючи пам’ять довше за людське життя. Та поетка не може написати про нього саме тоді, коли воно стає минулим і вже «не пильнуватиме» її материнства. Порожнеча в стовбурі, пташині кубла, видзьобане серце – це не лише образ загиблого дерева, а рана в тяглості поколінь. Можливо, серце й починається з цього запитання – зверненого до дерева, людини, країни й самого себе: хто його з тебе видзьобав?
