Посестри. Часопис №224 / Ожина

                                                                                                                      За кельтською міфологією,
                                                                                                                      ожина використовувалася для
                                                                                                                      налаштування зв’язку з феями.

                                                                                                                                                          З Вікіпедії

Холодний мармур статуї такий приємний у спеку, торкатися його одне задоволення. Та й узагалі тут чудово – стіни більше кількох метрів завтовшки, дерево, багато старого дерева, зброя, так, помирати треба вміти. Наша екскурсоводка  каже, що план цього замку привидівся. Археолог довго працював над ним, шукав частин, що не вистачає, але все ніяк ця ренесансна таблиця не складалася, та ось одного дуже імлистого вечора він, як завше, замикав важезну музейну браму, аж раптом почув іржання коня. Ананій вирішив, що звук долинав з-під вежі, круглого донжону на пагорбі. Підійшов до нього, і враз туман трохи порідшав, так, що чоловік побачив невеличку кавалькаду, місток, мури, контрафорси, втрачені вежі. Коліна та руки тремтіли, але очі – вони вбирали усе, намагалися сфотографувати кожну деталь. Це тривало буквально кілька секунд, далі все зникло. Ананій помчав у кабінет, на ранок чорновий макет був готовий. Ось він перед нами, але це мало кого цікавить.

Одна дівчина нишком залишає червоний поцілунок на мармуровій щоці Ісуса, її приятельки хихотять. Екскурсія іде собі далі. Магнати Острозькі копилять губи зі стін. Чернь. Усе це чернь, що мала би ходити ледь чутно, бажано в стінних коридорах, і ніколи не потрапляти на очі господарів. Мальвазії? Токайського?

Викладачі вже поглядають на годинники, треба ще встигнути в гастроном на пиво, добре пиво «Сангушко». Викладачки експресивно жестикулюють біля волинської порцеляни. Ах, в однієї навіть є віяло від спеки, але тут воно складене, як крильця метелика, бо тут час завмер, він сірий.

Наша екскурсоводка – практикантка Ліза, у легкій чорній сукні, злегка бліда, явно не місцева, але виглядає тут дуже природно, якось вписано в інтер’єр. Її руки доглянуті й нервові. Каже, що за часів князів тут усе було зовсім інакше, хіба що камін та величезний підлоговий підсвічник ті самі, решта – назбирано з усіх усюд. Вона постійно плутається в датах, і один студент її поправляє, але, здається, її це мало обходить, сміється і просить менше довіряти Вікіпедії. 

–Ось тут була спальня Гальшки, Ельжбети Острозької, – дуже впевнено показує Ліза на частину виставкої зали і веде групу далі. Іноді вона поглядає на свій BlackBerry, акуратний смартфон, ніби чекає дзвінка. А ще від неї дуже приємно пахне, якийсь такий незнайомий букет.

–Що це за аромат? – перепитує вона нагорі, під самим дашком вежі, коли та дівчина, що поцілувала статую, цікавиться назвою її парфумів. – «Вода угорської королеви», розмарин і ще кілька дрібниць.

На подвір’я група виходить збадьорена, прохолода повернула усіх до життя. Кам’яні левики, здається, труться біля ніг, як коти.

–Куди ви зникли, я вас уже годину як тут чекаю? – кидається до них вкрай схвильований чоловік із папкою і мікрофончиком гіда. Починаються довгі перемовини й енергійні жести. Студентка тим часом зосереджено гуглить про угорську воду: «Вода угорської королеви» – найстаріший спиртовий парфум, виготовлений у XIVстолітті в Угорщині. Був дуже популярний серед європейських вельмож. Виготовлявся шляхом дистиляції розмарину зі спиртовим розчином. Згодом почали додавати лаванду, м’яту, шавлію. Рецепт втрачено…”

Житомир, 2015