Посестри. Часопис №223 / Напиши про нас
Написати про нас означає засвідчити, що ми були тут: серед міст, побудованих на кістках і пагорбах, серед уцілілих стін, повітряних тривог і весняних ночей. Що ми мали свої будинки й дерева, дивилися на зорі, святкували дні народження, майстрували маленькі вітряки – намагалися вкоренитися у світі, який раз у раз позбавляв нас певності. Що ми досі тут стоїмо, радіємо 35-річчю відновлення незалежності й міркуємо, звідки ми саме.
У текстах цього випуску людина залишає по собі слід – у місті, речі, пам’яті чи слові. В оповіданні Надії Жили «Бути звідкись» запитання про походження стає запитанням про втрачену й віднайдену належність: «Звідки ти є? Зі Львова. Звідки ти була? Із Куп’янська». Пам’ять тут проростає з конкретної землі, з бабусиного горицвіту, зоряного неба, посадженого в дитинстві каштана – і водночас шукає нового міста, здатного обійняти невільного кочівника.
У першому уривку з «Антека» Болеслава Пруса хлопець майструє маленький вітряк, що обертається, «як той, що за Віслою». Радість творення, однак, одразу затьмарює гірка іронія: щоб стати «справжнім мельником», Анткові бракує ще жінки, яку він міг би бити. Так у розповідь про людину входить не лише те, що вона створює, а й успадковане нею насильство – звичай, здатний видавати себе за природний порядок речей.
У Валерія Пузіка письмо стає прямим актом свідчення:
напиши на вцілілій стіні:
тут був я.
напиши імена:
тут була чиясь сім'я.
Наказ «напиши про нас» протистоїть знищенню й безіменності. Він вимагає зберегти не абстрактну історію, а чиєсь життя, чиїсь імена, чиюсь присутність.
У тексті Анети Камінської сирена повітряної тривоги лунає посеред святкування дня народження, але присутні зауважують: «спокійно все доїдаємо допиваємо» – і виходять на вулицю «абсолютно не порожні». Життя під час війни триває не тому, що небезпека зникла, а тому, що людина наповнює час близькістю, пам’яттю і спільною присутністю.
«Напиши про нас» – це прохання не дозволити часові зупинитися остаточно. Назвати імена, пригадати родину, повернути голос тим, хто жив, творив, втрачав і все-таки виходив на вулицю – абсолютно не порожній.
