Посестри. Часопис №223 / Антек. Уривок перший
Антек народився в селі над Віслою.
Село було розташоване в невеликій долині. З півночі його оточували похилі пагорби, вкриті сосновим лісом, а з півдня – горби, зарослі ліщиною, терном і глодом. Там голосно співали птахи і часто сільські діти ходили рвати горіхи чи вибирати гнізда.
Коли станеш посеред села, здавалося, що обидва гірські хребти біжать назустріч один одному, щоб зійтися там, де зранку сходить червоне сонце. Але це була омана.
Адже за селом між пагорбами тягнулася долина, перерізана річечкою і прикрита зеленою лукою.
Там пасли худібку, і там тонконогі бузьки ходили полювати на жаб, що кумкали вечорами.
Із заходу село мало греблю, за греблею – Віслу, а за Віслою знову – голі вапнякові пагорби.
Кожна селянська хата, сірою соломою вкрита, мала садочок, а в садочку – сливки-венгерки, з-поміж яких було видно закопчений сажею комин і пожежну драбинку. Ці драбини ввели не так давно, і люди думали, що вони краще захищатимуть хати від вогню, ніж колишні «лелечі гнізда». Тому коли горіла якась хата, вони дуже дивувалися, але хату не рятували.
– Мабуть, на цього господаря спав гнів Божий, – говорили вони між собою. – Згорів, хоча мав же нову драбину і хоча заплатив штраф за стару, у якої були зламані щаблі.
У такому селі народився Антек. Поклали його в непомальовану колиску, що залишилася від померлого брата, і Антек спав у ній два роки. Потім на світ з’явилася сестра, Розалія, тож він мусив поступитися місцем, а сам, як доросла особа, перебратися на лаву.
Весь рік він колисав сестру, а весь наступний – роздивлявся світ. Одного разу Антек упав у річку, іншого – отримав батогом від заїжджого фірмана за те, що його ледве не розтоптали коні, а третього разу пси так його покусали, що два тижні лежав на печі. Тож він пережив чимало. Зате на четвертому році життя батько подарував йому свою суконну камізельку з латунним ґудзиком, а мати – наказала йому сестру носити.
Коли йому було п’ять років, його вже використовували як свинопаса. Але Антек не дуже за свиньми наглядав. Він волів дивитися на другий бік Вісли, де за вапняковим пагорбом раз у раз показувалося щось високе й чорне. Воно вилазило з лівого боку, ніби з-під землі, підіймалося вгору і падало праворуч. За тим першим одразу йшло друге і третє – таке саме чорне й високе.
Тим часом свині, за звичкою, залізли в картоплю. Мати, помітивши це, вхопила Антка за суконну камізельку так, що хлопець ледве міг дух перевести. Та оскільки не був затятим, лише – доброю дитиною, то, викричавшись і видерши свою камізельку, запитав у матері:
– Матусю! А що то таке чорне ходить за Віслою?
Мати глянула в той бік, куди показував Антек пальцем, затулила очі рукою і відповіла:
– Там, за Віслою? Хіба ж не бачиш? То вітряк ходить! А наступного разу пильнуй свиней, бо кропивою тебе висічу.
– Ага, вітряк! А хто він, матусю, за один?
– Ай, дурнику! – відказала мати і кинулася до своєї роботи. Де вона мала час і розум, аби пояснювати про вітряки!
Але хлопцеві вітряк не давав спокою. Бо ж Антек бачив його щодня. Бачив і вночі уві сні. Тож така страшенна цікавість розгорілася в хлопцеві, що одного дня він прокрався на пором, який людей перевозив на другий бік річки, і поплив за Віслу.
Поплив, піднявся на вапнякову гору, якраз там, де стояла таблиця, аби сюди не ходити, і побачив вітряк. Будівля здалася йому схожою на дзвіницю, тільки товстіша, а там, де на дзвіниці вікно, мала чотири міцні крила, розставлені хрест-навхрест. Спершу нічого не розумів – що це і для чого? Але невдовзі пояснили йому все пастухи, тож про все довідався. Спершу – що на крила дує вітер і крутить їх, як листя. Потім – що у вітряку мелеться зерно на борошно, і врешті, – що при вітряку сидить мельник, який жінку б’є, а такий розумний, що знає, як щурів із засіків вигнати.
Після такої підглядальної лекції Антек повернувся додому тим самим шляхом, що й туди. Перевізники дали йому кілька разів по чолі за свою кірваву працю, мати дала йому щось на сукняну камізельку, але це нічого: Антек був задоволений, бо заспокоїв свою цікавість. Тож, хоч і ліг спати голодний, всю ніч марив про вітряк: то про те, як зерно мелеться, то про мельника, який жінку б’є і виганяє щурів із засіків.
Ця дрібна пригода рішуче вплинула на все життя хлопця. Відтоді – від світанку до заходу сонця – він стругав палички і складав їх хрест-навхрест. Потім вистругав собі стовпчик; пробував, обтесував, встановлював, аж нарешті змайстрував маленький вітрячок, який на вітрі обертався, як той, що за Віслою.
Яка ж то була радість! Тепер бракувало Антку лише жінки, щоб міг її бити, і тоді був би він справжнім мельником!
