Посестри. Часопис №221 / Погляньмо на поле срібне

За завтра – наступне завтра. Як приготуватися до нього, чого чекати й звідки сподіватися несподіваного повороту подій, наче вітру? Література намагається відповісти на питання, які ставить історія, змоделювати й подеколи заспокоїти. 

У вірші Костянтина Москальця ця спроба побачити далі, ніж завтра, стає мотивом, в якому відповіддю на відвічні питання буття стає сама природа буття:

моя смертонько мила я плачу
коли трохи ущухне твердий листопад
коли попіл ущухне кого ми побачим
і кому ми пробачимо щó
світанковими назвами? –
 
тамуючи землю і світло
погляньмо на поле срібне
(срібне-срібне поле)

У оповіданні «Вечірня пісня» Сергій Осока вчергове вражає емоцією, словом і несподіваною історією:

Заходжу в воду і знаходжу свій ятір – за пакільцем, міцно увігнаним у муляку. Спершу легенько торгаю вічка сітки – і вони відгукуються, ходять ходора. Піднімаю кулик – і з нього на всю околицю розлітаються бризки і б'ють зелені хвости линів. Обережно, щоб не поранити ногу черепашкою, несу ятір до берега, і вже там по одній виймаю рибу і складаю в торбу. Лини дуже сильні, слизькі, вони пручаються, хочуть плюснути назад, лишають на пальцях сіро-зелений слиз. Зав'язавши торбу вузлом і приваживши каменем, несу ятір назад і ладнаю його під гілками верболозу – спиною, щоб мене ніхто не знайшов…

Буття й пробування в поезії Кристини Домбровської виражається в деталях кожної ситуації, кожного руху:

Лікарняна сорочка, спільного використання, анонімна,
що переходить від пацієнтки до пацієнтки.
Сорочка, яка краще чи гірше прикриває наготу,
сорочка, яку піднімаєш перед цілою групою лікарів.
Тремтиш у ній, чекаючи на незручному кріслі
Поки тебе викличуть – за мить – до операційної.

Мілош Валігурський ставить, натомість, запитання, що виводять історію на наступний рівень, і не надає жодних відповідей, наче покидаючи наодинці читача з непереборною таємницею буття:

Дунай тече далі.
Вперті рибалки зосереджено ставлять сітки,
немовби чатують не на риб, а на миті.
Безуспішно. Вода протікає крізь чарунки.
Проходу немає.
Старенька й старенький вертають додому.
Як вони помруть?
Чи помруть взагалі?

До прозового крила випуску додається черговий четвертий уривок із повісті «Сьомі Кринки» Олафа Клеменсена:

Суки, якби не вони, ці козли, що переловили майже всіх ангелів, усю цю довірливу метафізичну фауну, нам було б легше тут воювати: тепер нема кому підносити бійцям їжу і рятувати на полі бою, а ті одиниці, що залишилися, збилися з крил або плавають, вбиті ворожими снайперами, у воді Конки, сухі тополині листки, білий тополиний вологий пух. Якби не ці срані рибалки, можливо, й не було б потопу – ГЕС...

Споглядання плину буття й поляризація думок – ці аспекти людського сприймання реальності у вірші Максима Бородіна стають осердям:

ми сиділи на березі
навпроти придніпровської ТЕС
як тюлені
яких викинуло море
море тоталітаризму
грузинське хачапурі
чисте покривало
два поети
він не читав 1984
каже навіщо читати
якщо все можна подивитися в натурі