Посестри. Часопис №220 / Світ без меж
Все добре повернеться безсумнівно. Але допоки Україна бореться з російською агресією, здається, що навіть рік втрачає сезонність, люди – радість, а небо – блакить.
У віршах Маріанни Кіяновської художня реальність вражає: це особливий ритм втрати водночас є ритмом природи, надто людським ритмом, поза яким не мислиться буття:
в нас був великий
світ без меж пори року
забрала війна
І без людини немає нічого, у чому переконує нас Даша Суздалова, адже все перегоряє в тиглі її розуміння:
Якщо писати історію цієї війни в предметах, паспорт займе гідне місце під час такої інвентаризації. Документ, який на додачу до своєї прямої функції ідентифікування в межах держави, набуває в наші Буремні Часи символічного значення. Для мене він насамперед пов’язаний з містом, де я виросла, і яке вже чотири роки окуповане.
Енергодар, 2023 рік. Мій родич, якого я вважала колаборантом, який із моїх дитячих спогадів найчастіше виринає за переглядом новин російського телебачення, відмовляється брати російський паспорт. Пізніше його таки змусять це зробити, в тому числі через погрози його родині.
Ховаючись від реальності й бачучи більш значуще – хай і миттєве, поетичний герой Войцеха Боновича розпалює й собі вогонь:
Сім півоній
наче одне велике полумʼя
посеред кімнати.
Не хочу щоб мене було
видно. Так приємно пахнуть.
Пропонуємо також і класику польської літератури, і цього разу це оповідання «Смеркання» Стефана Жеромського:
Між товсті стовбури кількох смерек, що стирчали самотньо на краю вирубу, який безліччю чорних пнів плямив гнилувато-зелений схил пагорба, сповзало сонце, купаючись у мідяному блиску, схожому на прозорий порох, нерухомим шаром навислому над далекою широчінню. Його відблиски ще сяяли на окрайцях хмар, золотячи їх і забарвлюючи багрянцем, врізалися поміж складки сірих клубів і склилися на водах.
