Посестри. Часопис №220 / Смеркання
Між товсті стовбури кількох смерек, що стирчали самотньо на краю вирубу, який безліччю чорних пнів плямив гнилувато-зелений схил пагорба, сповзало сонце, купаючись у мідяному блиску, схожому на прозорий порох, нерухомим шаром навислому над далекою широчінню. Його відблиски ще сяяли на окрайцях хмар, золотячи їх і забарвлюючи багрянцем, врізалися поміж складки сірих клубів і склилися на водах.
У борознах стернищ і осінніх зораних полів, на сапуватих нивках і свіжих корчовищах, де після недавньої зливи стояли смуги води, мерехтіли руді плями, мов шматки перепаленого скла. На сірі, приплескані скиби падав утомливий для очей, оманливий фіолетовий присмерк; жовтіли піщані кучугури, зілля на прикопах, кущі на межах мали якісь не свої, тимчасові барви.
У глибокій улоговині, оточеній зі сходу, півночі й півдня підковою пагорбів, обдертих із лісу, протікав струмок, розливаючись у затоки, багна, плеса й протоки, що виникав тут-таки з підземних джерелець. Довкола води на торф’яному покриві росли хащі очерету, стрункі ситники, татарське зілля й купини низької рокитки. Нерухома червона вода світилася тепер з-під великих листків латаття й шорстких водоростей у вигляді безформних біло-зелених плям.
Прилетіла зграйка чирянок; вони кілька разів кружляли, витягнувши шиї, перериваючи тишу мелодійним, дзвінким свистом крил, описували в повітрі дедалі менші еліпси – нарешті впали в очерет, з гуркотом розбиваючи воду грудьми. Стих гулкий лет бекасів, глухий поклик водяної курочки. Умовкло дотепне посвистування кульонів, позникали навіть бабки й сині красуні, що вічно тріпотіли сітчастими крильцями довкола стебел ситовиння. Проте ще блукали по осяйній поверхні глибин невтомні водомірки на своїх ходулистих ногах, тонких, мов волосини, але споряджених колосальними, просякнутими жиром стопами, і працювало двоє людей.
Болота належали до панського маєтку. Колишній молодий поміщик чалапав по них із лягавим, полюючи на качок і бекасів, доти, доки не вирубав усіх лісів, не залишив поля під перелогом і, раптом вилетівши з маєтку, не осів аж у Варшаві, де тепер продає содову воду в будці.
Коли ж прийшов новий, розумний дідич, він бігав по полях із ціпком і часто зупинявся над болотами, колупаючись у носі.
Порпався в багні руками, копав ями, міряв, нюхав, аж нарешті вигадав річ дивовижну. Звелів карбовому щодня наймати селян копати торф, мул вивозити на поля тачками, складати купами, а ями копати далі, поки не вибереться місце на ставочок; тоді насипати греблі, нижче вибирати яму на другий ставочок, аж поки їх не назбирається з півтора десятка; тоді різати рови, напускати воду, ставити загати й запускати рибу…
До вивезення торфу одразу найнявся Валек Ґібала, безземельний поденний наймит, що сидів на комірному в сусідньому селі. Ґібала в колишнього дідича служив за фірмана, але в нового не втримався. Новий дідич і новий управитель, по-перше, одразу зменшили ординарію і платню, а по-друге, шукали в усякій справі злодійства. За колишнього дідича кожен фірман відміряв своїй парі коней на пів кварти вівса менше й ніс увечері до шинкаря Берліна – за тютюн, за цигарковий папір, за ковток горілки. Щойно прийшов новий управитель, одразу цей інтерес розкусив, а що вина якраз упала на Валька, дав йому в пику й вигнав зі служби.
Відтоді Валек із бабою сидів на комірному в селі, бо служби знайти не міг; управитель видав йому таке свідоцтво, що годі було навіть де-небудь зголошуватися на службу. У жнива тут і там по селянах обоє заробляли; але взимку й на переднівку гинули від голоду страшного, невимовного. Величезний, кістлявий, із залізними м’язами чоловік висох, як тріска, почорнів, зігнувся, ослаб. Баба – як баба: у кумасі підживиться, грибів, малин, суниць назбирає, до двору або до жида занесе й хоч на булку хліба заробить, а чоловік при молотьбі без їжі не подужає. Коли карбовий оголосив копання на луці, в обох аж очі засвітилися. Сам управитель пообіцяв тридцять копійок за викидання кубічного сажня.
Валек день у день брав бабу з собою на копання. Вона навантажує тачки, він по дошках, накиданих через багно, вивозить мул на поле. Робота аж горить їм у руках. Мають двоє великих і глибоких тачок: поки Валек притягне порожні, другі вже навантажені; він накидає шлею на плечі й пхає вгору. Залізне коліщатко пронизливо скрипить; рідке, чорне, текуче, переплутане корінцями багно розбризкується й ляпами падає на оголені до колін ноги чоловіка; коли тачки перескакують із дошки на дошку, шлея врізається йому в карк і плечі, витискаючи на сорочці чорну смугу смердючого поту, руки мліють у ліктях, ноги терпнуть і деревіють від занурення в багнюку, але два куби за довгий день вибрані – це означає добрий гріш у кишені.
Мали надію, що під кінець осені відкладуть тридцять рублів, заплатять за комірне, куплять бочку капусти, корців
Аж тут управителеві тридцять копійок за кубик раптом видалося забагато. Винюхав, що не кожен спокуситься від світання до ночі порпатися в болоті, що, видно, їм там добре допекло, коли без роздуму до такої роботи квапляться; по двадцять копійок, каже, – то добре, а ні, то й ні…
По селянах у такий час не заробиш, двір обходиться своїми людьми при молотарках і машинах – перебирати нема в чому. Валек після такої звістки пішов до корчми й упився зі злості, як худобина. Другого дня вранці відлупцював бабу й узяв із собою на роботу.
Відтоді – на короткому дні – ті самі два кубики викидають, від раннього світанку до глупої ночі не відступаючи від роботи.
І ось тепер уже здалеку насувається ніч. Далекі, ясно-блакитні ліси почорніли й розпливаються в сірій імлі; на водах згасає блиск; від смерек, що стоять перед загравою, падають незмірні тіні; на вершинах пагорбів, по вирубах, червоніють іще де-не-де то пні, то каміння. Від цих світних точок відбиваються маленькі й кволі промінчики, падаючи в глибокі порожнечі, які творить поміж предметами неповна темрява, тремтять у них, ламаються, дрижать одну мить і гаснуть, гаснуть один по одному. Дерева й кущі втрачають опуклість, об’ємність, природний колір і стоять у сірому просторі вже тільки як пласкі постаті з химерними обрисами, зовсім чорні.
У низині вже осідає густий морок і тягне холодом, що пронизує людину наскрізь. Сутінь іде невидимими хвилями, повзе по схилах пагорбів, вбираючи в себе мляві барви стернищ, виворотів, осипищ, валунів.
Назустріч хвилям мороку підводяться з боліт інші – білуваті, прозорі, ледь-ледь видимі; повзуть пасмами, клубами обвиваються довкола заростей, тремтять і мнуться над поверхнею вод. Холодний подих вогкості місить їх, б’є по дну долини, розтягує долілиць, мов сувій грубого полотна.
– Туман іде… – шепоче Валечиха.
Це та мить смеркання, коли всі видимі обриси ніби розсипаються в порох і небуття, коли над поверхнею землі розливається сіра порожнеча, зазирає в очі й стискає серце якоюсь незнаною тугою. Валечиху огортає страх. Волосся їй їжиться на голові, і дрож пробігає по шкірі. Тумани йдуть, мов живі тіла, підповзають до неї крадькома, забігають ззаду, відступають, причаюються і знову лавою сунуть дедалі настирливіше. Нарешті кладуть на неї свої вологі руки, просочуються в тіло аж до кісток, шкребуть у горлі й лоскочуть у грудях. Тоді згадується їй її дитина. Від полудня вона її не бачила: спить сама-одна в замкненій хаті, в липовій колисці, підвішеній до сволока
– Валеку, – каже тривожно, коли чоловік підтягнув тачки, – побіжу до хати, нашкробаю бульби?..
Гібала не відповідає, наче не дочув; забирає тачки й рушає, присідаючи, мов мішок жита на десятковій вазі. Коли повернувся, жінка знову благала:
– Валюсю, побіжу?
– Ет… – буркнув неохоче.
Вона знає його гнів, знає, як він уміє вхопити під ребро, зібрати в жменю шкіру, вдарити раз, удруге, а потім жбурнути людиною, мов каменем, у шувар
Але над страхом кари бере гору нетерпляча тривога, що розпалює її аж до болю. Часом баба ладна втекти: тільки б зісковзнути по насипу в ярок, перескочити через струмок, а далі – полем, загоном, навпростець. Нахиляючись і наповнюючи тачки, вона летить думками, стрибає, мов ласка, і вже майже відчуває той біль, коли босоніж побіжить по стернищах, зарослих дрібним терном та ожиною… Ті гострі колючки колють не тільки її ноги, а й прошивають серце. Ось добігає до хати, відсуває засув дерев’яним ключем, їй у лице б’є тепло й духота світлиці – кидається до колиски… Поб’є її Валек, коли прийде додому, замордує – та що ж: то вже потім…
Та тільки-но Валек виринає з туману, її знову огортає страх перед його кулаком. Знову покірно просить, хоч і знає, що цей розбишака її не пустить.
– Ади там дівча, може, вже захлинулося…
Він нічого не відповів, скинув із плечей шлею від тачок, підійшов до жінки й кивком голови показав кілок, до якого вони мусять сьогодні докопати. Потім ухопився за лопату й почав раз по раз накидати мул на свої тачки. Робить це нестямно, швидко, щодуху. Навантаживши повні тачки, штовхнув їх, біжучи щодуху, і кинув на ходу:
– Пхай і ти свої, ледащице…
Вона зрозуміла в цьому ласкавий уступ її любові, ту грубу добрість, ту тверду й сувору, мов пестощі, прихильність, бо коли землю накидають обоє, роботу можна скінчити швидше. І тепер наслідувала його швидкі й квапливі рухи, мов мавпа, накидала багно вчетверо швидше – вже не м’язами, не з тією селянською розважною ощадністю зусилля, а силою самих нервів.
У грудях у неї хрипіло, під повіками мигтіли яскраві барви, нудило в грудях, і з очей текли гіркі, великі сльози, сльози бездумного болю – в цей холодний і смердючий гній. Щоразу, як устромить у землю лопату, то гляне, чи далеко ще до кілка; коли вантаж готовий, хапає тачки й біжить стрімголов, наслідуючи чоловіка.
Тумани піднялися високо, заволокли шуварі й стоять над верхів’ям вільшаника нерухомою стіною. У них видніються дерева, мов плями неозначеного кольору, химерно велетенських обрисів, а злидарі, що бігають упоперек яру, – як якісь потворно-великі примари.
Голови їхні опадають на груди, руки виконують одноманітні рухи, тулуби гнуться до землі…
Коліщата тачок гуркотять і скрегочуть, хвилі, схожі до молока, розведеного водою, колишуться між чорними пагорбами. У глибині небес розгорілася вечірня зоря, палає, тремтячи, і кидає впоперек мороків своє вбоге світельце.
1892 р.
