Посестри. Часопис №220 / Паспорт. Енергодар
Якщо писати історію цієї війни в предметах, паспорт займе гідне місце під час такої інвентаризації. Документ, який, на додачу до своєї прямої функції ідентифікування в межах держави, набуває в наші Буремні Часи символічного значення. Для мене він насамперед пов’язаний з містом, де я виросла, і яке вже чотири роки окуповане.
Енергодар, 2023 рік. Мій родич, якого я вважала колаборантом, який із моїх дитячих спогадів найчастіше виринає за переглядом новин російського телебачення, відмовляється брати російський паспорт. Пізніше його таки змусять це зробити, в тому числі через погрози його родині.
Вересень 2023-го. Мої близькі спішно виїжджають з Енергодара, бо окупаційна влада «закручує гайки» жителям, які не мають російського паспорта. Відмова або затягування з отриманням цього документа стають формою опору окупаційному режиму – чим далі, тим більш ризикованого. «Взяти російський паспорт» – дуже часто в окупації свідчить не про підтримку людиною режиму, а про фізичне виживання, про можливість пересуватися по вулицях та отримувати базові послуги, наприклад медичну допомогу. Жительці Енергодара відмовляли навіть в гемодіалізі, тож їй довелося екстрено робити документ. Моя родичка М. перестала їздити на дачу в сусіднє село, бо на блокпості її методично і наполегливо запитували: де ваш російський паспорт?
Виїзд з окупованої території виявляється важким морально та фізично. М. не бере з собою навіть мобільного телефона: щоб російські солдати чи прикордонники «раптом не знайшли чогось» (адже вони швидко навчились відновлювати і передивлятись видалені файли). Шлях займає кілька днів і увінчується такою «родзинкою», як двокілометровий прикордонний перехід, пішки і фактично по бездоріжжю. На узбіччі – кинуті речі, валізи, навіть інвалідні візки. Під час переходу родичі чують історію, як незадовго до їхнього прибуття чоловік, що евакуювався сам, помер на цьому сумнозвісному відрізку в два кілометри; якийсь час його труп просто лежав там, посеред дороги, ніхто його не забирав.
Для моєї родини все закінчується успішно, хоча й не без пригод (про які вони воліють не згадувати, а я – не розпитувати). Згодом, вже на українській стороні, в пункті пропуску вони бачать на столі купку… ні, не російських паспортів, а рублів, що їх залишили люди, які виїжджали з окупації.
Київ, зима 2025 року. В місті майже повний блекаут, у більшості районів електроенергія є по кілька годин на день. В романтичному світлі ліхтаря я гортаю свій паспорт. «Видано Енергодарським МВ УМВС України в Запорізькій області 14 серпня 2004 року». Коли я, двадцятип’ятирічна, прийшла оновити фото, в ательє поряд із паспортним столом мене підфотошопили, додали загадкові тіні під очима. Тож на другому фото в паспорті я виглядаю, як справжня вамп. Чим далі, тим більше мені подобається це фото. Воно мені говорить і про те, якою я була тоді, у 2013-му, перед початком війни, і про те, яким був Енергодар. Наодинці з цим по-милому архаїчним паперовим документом, яким вже майже не користуюся, я дозволяю собі трохи побути сентиментальною.
