Посестри. Часопис №217 / Уривок третій із повісті «Сьомі Кринки»
Він стояв, спокійно курив свою останню сигарету «Лакі Страйк» і розумів, що доведеться впасти у сутінки смерті підкошеною сухою травиною (фу, як пафосно!). Звісно, пафосно, просто впасти, і нічого тут вже не вдієш, добре, що не знущалися і нічого не відрізали. Просто дали лопату і наказали викопати собі могилу, і він забажав зробити це так само якісно, як будував свій дім, у якому не прожив і двох років. Дерево посадив, дитину народив і могилу сам собі викопав, коротше, виконав своє призначення, тепер можна і помирати.
Могилу копав ретельно, з увагою до всіх деталей, подібно до того, як неспішно й ретельно будував дім, неспішно цілився, неспішно стругав хворостину, неспішно кохався (куди поспішати?), й дружина, й усі інші жінки любили його за це. Кілька разів зупинявся на перекур, і вони давали йому цю можливість, дозволяли насолодитися, уважно огледіти все навколо і навіть крадькома помилуватись яскравою синню осіннього неба, настромленого, неначе сало, на молоді соснові деревця… Замедитувати над жмутиком бур’яну, відчути вологий пісок, роздивитися кожну піщинку, травинку. Запам’ятати. І він навіть майже вдячний був цим кацапам, які не підганяли, не примушували копати швидше, вони, здається, розуміли його: така доля у чувака, попав; сиділи курили, дивилися, як він працює. І він, і вони не поспішали, усі розуміли: такі закони війни, не ними придумані, не ними запроваджені. Адже снайперу, що потрапив у полон до цих орків, залишити життя не було ніякої можливості, це знали усі, і він, дивно, що так довго протримався, за всю війну – жодного поранення, і в полон потрапив випадково, але швидко, майже безболісно, і помру без страждань, він докурив, повернувся до росіян обличчям… Такі закони цієї війни і така на ній смерть! Таке моє щастя єврейське! Такі, як я, щасливці, нечасто виживають, їх нечасто беруть у полон і ще рідше обмінюють… Як гарно бути льотчиком. Він зиркнув на безхмарне небо. У дитинстві хотів, мріяв, але не судилося. Став зварником. І дивно – на відміну від більшості не втратив зору – досі бачу ідеально, у діда пішов: він до смерті мав гарний зір. Можливо, якщо не літуном, то принаймні дроноводом. Але що дроновод, що снайпер – один кінець. Усі там будемо рано чи пізно. Викинув сигарету і впав із продірявленими грудьми. Неспішно, як стріляв, кохався і будував свій дім, і копав шанці, і бліндажі, і могили…
Шкода, Юрій Павлович купив новий приціл, а я не встиг отримати. Виплив сюди. Приплив. Повоював. Загинув. Прийшов. Побачив. Переміг.
Ми сидимо на осонні. Тераса, пізня весна, п’ємо каву, неспішно самі скручуємо по одній, запалюємо, вдихаємо духмяний, немов життя, дим гарного тютюну, мружимось – і лише потім, обережно, перевіряючи кожен крок на наявність мін чи то болю, він починає – хриплувато й невпевнено, втомлено і неспішно.
Щодня нас ставало менше, буденно, з математичною простотою, немовби у тому дитячому віршованому некролозі, сповненому жахів віршику про поросяток або муринів, або морпіхів, які один за одним гинули в боях за село, і я вже думав, що от, наступним поросям буду я, але ж все склалось інакше – в крайній день (здавалось, що це фінальний день мого життя) мене чомусь вивезли за наказом (мали вивезти всіх, але з підрозділу я залишився сам), а потім убили брата, і я дембельнувся (мати плакала і просила, а я відмовити їй не міг) опісля, бачиш, ще й одружився, і от…
Він неспішно докурив і почав скручувати нову, і я очікував на продовження оповіді про те, як цілу зиму він просидів у Кринках, і що пережив, і як вижив, і яким небо було над його окопом, але до нас, муркотлива й щаслива, з чашкою кави підкралась його кохана, і він закашлявся, перелякався й замовк, проріс у себе, у свою таємницю переживань цієї війни, про яку нікому нічого більше не скаже. Так само, як і десятки інших, які побували у Трої, про Трою не скаже він більше не слова – я не Гомер.
Дружина сіла йому на коліна, лівий бік у дрібних камуфляжних плямах тіней (вітер гойдав дерева, і мультикам тіней весь час мінився, змінював форму сенс), обійняла, поцілувала, він чмокнув її також, із демонстративною палкістю і, обережно відсторонивши, звернувся до мене:
– Ходи, покажу тобі мою майстерню, і головне – погріб, погріб оцей я зробив одразу після повернення, поглибив, обклавши цеглою старий, розширив, перекрив за всією наукою, змонтував стелажі для банок, а в майстерні (вона поряд, під одним дахом із погрібняком, бачиш, стругаю, роблю усілякі меблі й безкінечно мовчу, неспішно скручуючи цигарки, немов у саван загортаючи власне тіло… Чому саме я???
