Посестри. Часопис №217 / Щодня смакувати цим яблуком
Хай прості речі повертаються: ті, за якими особливо сумно. Хай повертаються дерева. Хай повертаються тихі вулиці. Хай повертаються луки й пагорби, ріки й ліси. Адже пекло – лише в серцях.
На певну ностальгію нас наштовхнув вірш Юлії Стахівської, який афірмативно намагається повернути присипані пилом війни щоденні речі:
Тож, Господи, що поставив тут ці дерева
та їхніх янголів,
а вогненного дуба навіть огородив.
Ми не шукаємо безсмертя,
нам би просто щодня смакувати цим яблуком
сонячного вересневого пообіддя.
І відчувати сік життя,
що наповнює все з правіку.
Амінь.
Нікуди ж ані дерева, ані вулиці не поділися. Тінь впала на наше відчуття їхньої присутності. Тінь, що походить від іншого, який втрутився в нашу щоденність, як постать фотографа у вірші Анни Адамович:
о ні пане фотографе тут немає пекла
пекло у вашому серці у ваших легенях
Дихати й горіти, будувати й нищити, боротися й знемагати: про це дуже добре написав Томаш Ружицький:
Як полум’я, що врешті віднайшло собі поживу
і весь папір на попіл перетворює в архівах,
коли ж вкінці забракне кисню, дихання втрачає,
і вже ні голосу, ні тіла, ні тепла немає.
Ці пахучі й кольорові спогади яскраво описав Стефан Жеромський у трагічному шкіці «Поганин» (буденне відтіняє трагічну оповідь, поглиблює її самим своїм існуванням):
Я йшов межами й польовими стежками, напрямок і обриси яких пам’ятав, мов крізь сон, із часів дитинства. Та сама убога підляська рівнина, злегка повигинана в плоскі заглибини лук, в округлі пагорби, ті самі зітлілі від старості плоти з опалими жердинами, ті самі рокитники, лози й ситники над болотами, далекі видми сірого піску і ясно-блакитний Буг – що стільки разів снилися мені.
Ми продовжуємо публікувати уривки із повісті «Сьомі Кринки» Олафа Клеменсена, де буденні намацальні деталі стають останнім острівцем перед обличчям смерті:
Замедитувати над жмутиком бур’яну, відчути вологий пісок, роздивитися кожну піщинку, травинку. Запам’ятати. І він навіть майже вдячний був цим кацапам, які не підганяли, не примушували копати швидше, вони, здається, розуміли його: така доля у чувака, попав; сиділи курили, дивилися, як він працює. І він, і вони не поспішали, усі розуміли: такі закони війни, не ними придумані, не ними запроваджені.
