Посестри. Часопис №217 / Поганин

Після безнастанного, кількаденного дощу настав день іще непогідний, але все ж тихий і теплий. Лагідний західний вітер дер суцільне склепіння бурих хмар на титанічні плити, клав одну на одну шарами, творячи з їхніх країв мовби вивернуті сходи, що вели від краю виднокола до безформної блакитної глибини.

Я йшов межами й польовими стежками, напрямок і обриси яких пам’ятав, мов крізь сон, із часів дитинства. Та сама убога підляська рівнина, злегка повигинана в плоскі заглибини лук, в округлі пагорби, ті самі зітлілі від старості плоти з опалими жердинами, ті самі рокитники, лози й ситники над болотами, далекі видми сірого піску і ясно-блакитний Буг – що стільки разів снилися мені.

Протягом кількох останніх років я зовсім не виїздив із Варшави і, живучи її життям, був «хворий на москалів», на хворобу дивну, яку не вдається окреслити, але яка, без сумніву, виснажує психічні організми тисячі людей. Вона витворює в одиницях своєрідну меланхолію, відразу до всього, що б не починалося, а водночас хворобливу й безпорадну надчутливість до людської недолі, яка щогодини мучить, щодня, всюди точить душу, мов шашіль, і дорівнює якомусь безперервному шарпанню жил. Хвороба ця не є ані сентименталізмом, ані шовінізмом, ані ненавистю, ані любов’ю, а є просто глухим і німим розпачем умів. Вона показує нікчемність системи мислення, ідей, уподобань, праці в поті чола, у самозреченні, в облудах і потворах, даремність геройства, тихо звершуваного, мов злочин, таємничих пожертв – учить, що є один певник непомильний, одна мета і вислід усього: «пожалуйте в жандармскую!»…

Був початок червня, жита йшли в стебло, і чорна хвиля вже гнала по їхній поверхні хвилю полови; на луках трави після дощу буйно пішли в ріст, гострі гарячі жовтці поклали на їхньому ясно-зеленому тлі пломенисті смуги, пахли суниці, достиглі трави й увесь той дивно пахучий, невловимий чад вологої луки. На чистих маленьких калюжах дощової води вітер здіймав дрібні темно-гранатові хвилі, а ті ритмічно колихали стебла мітлиці з довгими остюками при квіткових плівках і грубі, покручені ситники. Тиша, нарешті тиша, самота і поле!

Запущена й ледве видна стежка йшла вздовж річки, над якою звисали густі зарості, творячи на далекому просторі лук пасмо, що заточувало півкола. За річкою, на незначному піщаному узгір’ї, починався ліс, який сягав аж до тих видм над берегом Бугу. Маленькі півострівці, утворені річковими закрутами, були схожі до затінених буйним чагарником самородних альтанок. В одній із таких альтанок сидів, спершись спиною об кущі, старий селянин – пастух. То був типовий ятвягЯтвяги – це войовнича група зниклих західнобалтійських племен (найближчі родичі пруссів), які в VIII–XV століттях населяли землі історичної Ятвягії. Їхній ареал охоплював межиріччя Західного Бугу, Нареви та Німана (регіон сучасного білорусько-українського Полісся, Підляшшя у Польщі та південного заходу Литви).[1]-поляк: худий, кістлявий, зігнутий, із лицем сухим, майже чорним, із устами вузькими, затятими, з насуненими бровами. Убраний був у полотняний, на червоно пофарбований спенцерСпенцер (або спенсер) – це коротка куртка або жакет, що ледь досягає талії.[2], у такі самі штани, обірвані й подерті, і в солом’яний капелюх, із-під якого звисало сиве, довге й рідке волосся. Босі ноги з викривленими й позбиваними пальцями, з випнутими назад п’ятами, простяг перед себе і так був заглиблений у дбайливе плетіння липового личака, що мене не помітив. Поруч нього лежав канчірецьКанчірець» – це народна назва саморобного черпака або пастки для ловлення раків.[3] із вільхової кори, насаджений на довгий кийок, – для ловлення раків.

– А що це ти майструєш, старий? – гукнув я, схилившись над ним.

Він швидко підвів голову і, кумедно лупаючи очима, втупився в мене.

– Бачите ж, панулю, худобу пасу, раки ловлю, та й личак плету… – відповів по хвилі старечим, приглушеним голосом, але тією польською мовою співучою, чистою й гарною, якою говорить люд ятвязько-польського походження в тамтешніх околицях.

– А що ж, раки тобі ловляться?

– Він би й ловився, рак-бестія, після дощу; та, бач, отої поганої жаби нагнати не можу. Така мудра жаба настала: по цей бік, де худоба ходить, по пасовиську не сидить, по траві скаче, а траву псувати – гріх, така вже трава багата!

Кажучи це, він уперто, затято, якось хитро й недовірливо вдивлявся в мене. Десь я вже бачив це обличчя, певне, ще в дитячі літа, але де й коли – марно силкувався пригадати. Його зберегла мовби несвідома пам’ять – те саме, з очима, що похмуро палали. Я знав, однак, що очі ті колись тоді мали інший вираз. Їхня теперішня недовірливість і глузливий погляд завдавали мені прикрості й болю.

– Десь я тебе вже бачив, діду…

Він скоса зиркнув на мене й мовив:

– Багато я по світі товкся, може, ти мене десь і знав. А ти, панулю, звідки?

Не відповідаючи, запитав я ухильно:

– Пастухом єси в дворі?

– Ні, громадську худобу пасу.

– Лахи на тобі нужденні…

– Дідівські. Давно я вже з дівками кохатися перестав – майже такі.

– Платню від цієї громади дістаєш велику?

– Платню?.. – засміявся. – Одежину мені дають.

– А страву?

– Де там? Ягід хіба мало? Червона ягода в лісі є, малина трапиться – малина в тутешніх місцях велика, солодка, чорниця буде, бузина росте в яру. Раків наловлю, у вугіллі напечу… живцем їх – та так наїмся! Рибка, плотичка біла на шпильку ловиться, сливкиСлижі – це невеликі донні рибки, які живуть у чистих річках та струмках і постійно ховаються на мілководді під камінцями. Їхнє тіло не має луски і вкрите густим шаром слизу (звідси й назва слиж або сливка), через що вони дуже ковзкі. (прим.пер.)[4] під камінцями хлюпаються, жирні, мов поросятка.

Розпалюючись дедалі більше, він провадив:

– Ей, я тут про одне качине гніздо знаю – великі качки, крижні. Як підростуть, як у пір’ї будуть, руками позабираю, голови повикручую, в глину кожну окремо заліплю, в жар ті кулі покладу – пір’я скубти не треба, бо до глини присохне, а їжа яка – га!

Коли він це говорив і очі його лагідно засміялися, я згадав усе.

– Та ж ти з ПратулинаПратулин – колись містечко, тепер село Більського повіту, Люблінського воєводства (25 кілометрів від Берестя). Загальновідома Трагедія Пратулинських мучеників (1874 рік): це головна історична подія, яка повністю пояснює сюжет і біль «Поганина». У січні 1874 року (за 18 років до написання оповідання Жеромським) у Пратулині відбувся кривавий розстріл місцевих греко-католиків царськими солдатами. Селяни відмовилися передавати свою церкву православному священнику, якого прислала російська влада. Солдати відкрили вогонь: 13 людей загинули на місці, сотні були поранені, заарештовані або вислані, а їхнє майно конфіскували чи продали. (прим.пер.)[5]!

У селянина здригнулася нижня губа і очі дико зблиснули.

– З Пратулина? – перепитав він протягло. – А тобі нащо, звідки я?

– Я тебе бачив давно, коли той злочин стався.

Тепер він дивився мені в очі суворо, тихо покашлюючи.

– Ти ж мав велику колонію, був заможним господарем; солтисом, пам’ятаю…

– Щось я не пригадаю… давній то час, – шепотів ніби сам до себе, глузливо. – Давній то час… я тепер русин-хлоп, православний…

– А що ж, у пастухи зійшов? Де ж ґрунт? Пропив, чи як?

– Ґрунт? – мовив задумливо, вдаряючи палицею об землю. – Я й жінку пропив, і двоє дітей. Хлопець один був у мене бадьорий, як те лоша, другий – малесенький, малесенький… До Пана Ісуса я їх пропив; узяв – не віддає… хе-хе…

– Вивезли?

– Що це ти мене випитуєш, панулю? Москалик ти, може, який, повітовий, га?

– Ні, брате…

Він подивився на мене і спохмурніло раптом те обличчя, холодне й кам’яне, мовчазне глухо, мов поле голої землі, – наче тінь упала на нього зненацька.

– Під серце ти мене гризеш, під серце… – мовив, хитаючи головою. – От я солтис, от я влощанин, от я мудрий господар, письменний чоловік громадську худобу пасу, в лахмітті ходжу, гарячої страви не маю. Отак… А жінка моя в степу по прошеному ходить, а на синків моїх чужий чоловік плює. Отак… У мене жито росло колосисте, високе, у мене буланки два іржали, у мене корів п’ять, у мене… гей! – москалики, ви москалики!..

Я говорив йому про Христа милосердного, що сльози злидарів у серці держить, що всі кривди пам’ятає, що каратиме варвара… Він слухав мене уважно, з насупленими бровами, головою кивав, аж раптом урвав:

– Мед у тебе в устах, як у ксьондза. Молодесенький ти… А я, бачиш, старий, давно я це вже чув, давно… Служив я Йому вірно – тому Пану Ісусові, а Він на мене не зглянувся, на цілий хлопський нарід не зглянувся, в руку катів нас віддав. А служив я Йому вірно, не губою… Отак!

Рвучким рухом він роздер зав’язку сорочки під шиєю й оголив плече та спину, пописані рубцями, шрамами, слідами гидких ран. З очей йому вистрілив дикий блиск, брови злетіли на чоло, зуби оскалилися, і вдарила в обличчя пристрасть дика, глуха, мужицька, давно придушена. Почав говорити швидко, голосно, голосом захриплим:

– Я Його не зрікався, на присягу я вийшов з хрестом і груди відкрив. Із мене тіло шматками летіло під батогами, а я ім’я Його взивав. Я в Бересті між розбійниками й лотрягамиЛотряги» (або у формі однини «лотряга», «лотр») – це давнє діалектне та застаріле лайливе слово, яке означає негідників, шахраїв або грабіжників. (прим.пер.)[6] хрестом лежав цілісінькі ночі, на мене жовнірство плювало, ґрунт мій за безцінь продали, дітей вивезлиПісля придушення польських повстань (Листопадового 1830 і Січневого 1863) на теренах Речі Посполитої здійснювалася свідома державна політика русифікації. У бунтівного чи «неблагонадійного» місцевого населення відбирали дітей, вивозили їх у внутрішні губернії російської імперії (Поволжя, Сибір), у спеціальні закриті військові школи (кантоністи) або дитячі притулки, щоб виховати їх у православній вірі, відірвати від рідної культури та мови і зробити лояльними слугами імператора. (прим.пер.)[7], а я тільки ім’я Його взивав. Аж раз уночі розум і тверезість на мене прийшли… Якби Пан Біг на небі був, якби справедливий був, то на світі не було б цього катівства. Бачив я Москву, Нижній Новгород – там московського люду сила. Якщо в нашій релігії правда, то чого ж там усе те в блуді живе? Попівські балачки! Тут нема правди, то де ж вона? В небесах? Гей, грошей то наберуть за ту балачку попи й ксьондзи! Я на православного підписався, там, у тому Нижньому, але мені і церква, і костел – тьху!

– Діду, ой, діду!

– Так то… Сам був і хоч терпів, тільки гіркоту мав у серці від молитов, від постів, від покути. Тепер свою річ знаю. Ґрунту мені москаль не віддав, бо жінка, каже, непокірна. Ану нічого, то й добре. А гриби ті, ягідки, рибки й раки – то вже ж нічийні, людські, не його – печатки не накладе.

– А хто ж ті грибочки й ягідки творить для тебе?

– Того то й ти не знаєш, панульку… Само воно так стоїть. Сонечко воно, може, ясне… Як я його побачу, от мені в серці любо, а в голові ясно. Встає собі воно щодня, працює, травички ростить, зілля прерізне, а нікого не скривдить, ніхто-бо за нього по шкурі не дістав – так то… Йди собі, панулю, та не кажи москаликам нічого, бо мене тут знову шарпати прийдуть…

Я пішов… Вечірні сутінки спливали на землю…

1892 рік.