Посестри. Часопис №217 / «Господи, що підвісив казковий розсип...»

Господи, що підвісив казковий розсип
зірок над нами, хоч іноді вони мені нагадують
посічений осколками паркан,
тут, зовсім поруч, за ним починається
парковий рай:
із самшитом і тисом,
і змійками доріжок,
і жорствою, на якій
кілька літніх пар грають
(на щастя, ми це ще вміємо)
у петанк.
Тож, Господи, що поставив тут ці дерева
та їхніх янголів,
а вогненного дуба навіть огородив.
Ми не шукаємо безсмертя,
нам би просто щодня смакувати цим яблуком
сонячного вересневого пообіддя.
І відчувати сік життя,
що наповнює все з правіку.
Амінь.

2024