Посестри. Часопис №216 / Сцени з підземелля
І
знову чекають на темряву
щоб робити брудну роботу
коли наші дерева висихають ізсередини
коли наші ріки несуть мертву воду
без рослин риб і молюсків
коли одні наші міста і заводи палають
а інші обростають кущами й травою
коли наші очі червоні й набряклі
не хочуть бачити захід сонця
ІІ
над нами щоночі й щодня здригається земля
вперті години тривкі як роки
дні чорно-білі тривкі як десятиліття
ми нездатні більше кричати
бо крику ніхто не чує
і на шепіт нема ні сил ні бажання
в наших очницях вічний вогонь виснаженої любові
ще жевріє у підвальних кімнатах без вікон
заради нього бережемо останні слова
ІІІ
вороги ніколи не знатимуть наші імена
не чутимуть наш сміх
і голоси серед тиші
у наших покинутих оселях уже не має навіть мишей
наші діти слухають уроки у глибоких станціях метро
іноді ми повертаємося в примарне минуле
де у спогадах миготять радісні миті
мов рибини з білими більмами
на піщаному берегу
ротами ковтають вологе повітря
IV
не дуже віримо впримарний завтрашній день
де сонце бліде затягнуте сивим смогом і чорними пасмами
пожовклі календарі завмерли в далеких роках
як і стоси запилених книжок
де написано
що смерть не приходить зі смертю
де написано
що життя не відходить із життям
де написано ще багато різних дурниць
а насправді
життя триває
і під землею
2024
