Посестри. Часопис №213 / Самотні жінки

Ти не маєш чим дихати, ти задихаєшся у вiддiлi, в якому працюють самi жiнки, бiльшiсть із яких тут i зiстарiлася, i тобi часто здається, що в ньому царює нещастя, i ти думаєш серед самотнiх жiнок, що й тебе чекає подiбна доля. А вони ж усi – чудовi люди, добрi господинi, лише надмiру скромнi й сором’язливi та нерiшучi, якi, окрiм дороги вiд хати до роботи i навпаки, нiкуди й не ходять, тому й не поталанило їм вчасно зустрiти суджених, i в їхнiх душах живе велика образа на цей свiт i це життя, i, дивлячись на тебе, ще молоду, яка ще не зiв’яла тут, у вiддiлi, їм хочеться порадити тобi кинути до бiса цю роботу, тiльки щоб вирватися з цього проклятого мiсця, бо там, десь в iншому, тобi може поталанити з кимось познайомитися i одружитися, i ти тодi мала б свою сiм’ю, народила дiтей, – але вони не говорять тобi цього, бо їм таки заздрiсно, що, на вiдмiну вiд них, ти ще можеш бути щасливою, i вiд цього, що так чинять, зляться на себе, i в такi хвилини стають нестерпними, присiкуються одна до одної за дрiбницi, i неодмiнно мiж ними спалахує сварка, яка закiнчується iстеричним плачем всiх, хто сварився.

I в такi днi їхня шефова, така ж нещасна, як i вони, жiнка, вiдпускає посварених додому ранiше, а наступного дня вони приходять на роботу винуватими i зi сльозами просять одна іншої пробачення, а вiдтак виймають із сумок смачного пирога чи торта (кава у вiддiлi нiколи не переводиться) i запрошують усiх до столу. Хтось із присутнiх несмiливо натякає шефовiй, що здалося б до столу ще чогось подати, на що посваренi, червонiючи, нiяково ховають очi, бо таки прихопили чогось мiцного, але ти знаєш наперед, що шефова твердо вiдповiсть «нi», що, врештi, й робить. Бо колись, здогадуєшся ти, вона погоджувалася на це, й тодi, розпивши пляшку коньяку, вони, ще молодi й здоровi, спраглi за нiжнiстю жiнки, приходили додому, i в чотирьох стiнах ще сильнiше роз’їдала душу чорна нудьга, i вони, напевно, тихцем випивали. Щоб забутися. I тодi, мiркуєш ти, шефова збагнула, що нещаснi жiнки так непомiтно i спитися можуть, i вона заборонила приносити на роботу будь-що зi спиртного.

Тобi уявляється, як жiнки колись приходили на роботу пiсля отих посиденьок з тяжкими головами i порожнечею в душах, однак кожна намагалася вдавати веселу, життєрадiсну, i кожна вiдчувала, що гра її фальшива, i питала себе з вiдчаєм: «Боже, коли ж кiнчиться ця комедiя, що називається життям?» Ти ще застала, прийшовши на роботу у вiддiл, вiдлуння бучних святкувань днiв народження, але й їх заборонила вiдзначати шефова, бо кожен рiк додає сивих волосин, якi все важче ретельно пiдфарбовувати, додає зморщок на обличчi i шиї, якi все важче приховувати за рум’янами. А ще ти бачиш, як змiнюється у жiнок шкiра, яка також з ними старiє. Повернути їй колишню свiжiсть уже нiщо не може, хiба на мент їхнi щоки можуть загорiтися, зарожевiти, якщо випити келiшок коньяку, але шефова незламна.

Ти часом думаєш, що ж тримає цих самотнiх жiнок у вiддiлi (врештi, i тебе з ними теж), адже зарплата тут мiзерна i перспективи не вельми великi – доростеш до старшого працiвника вiддiлу, i все, i малоймовiрно, щоб когось із них призначили на завiдувачку вiддiлу, бо вiн лише один, та й очолює його їхня однолiтка, та й частiше назначають на цю посаду зi сторони.

А чи потрiбна комусь твоя праця? – часом мiркуєш ти, адже i без неї люди весело живуть, i ти питаєш себе: для чого ж держава створила цей вiддiл i йому подiбнi у кожному великому мiстi країни? I тобi на гадку приходить десь вичитана оповiдка (чи не в Кафки?) про те, як в Давньому Китаї сiльська громада вибирала з-помiж себе чоловiка на посаду громадського ледаря. Вiн сидiв собi в холодку, пив холоднi напої, спав, а всi iншi люди тяжко гарували пiд пекучим сонцем (чи, часом, не на будовi муру?). Ти намагаєшся збагнути, задля чого так чинили давнi китайцi, але не можеш зосередитися, бо iнше лiзе в голову: на вiдмiну вiд ледаря, ви щодня справно приходите на роботу i працюєте сумлiнно увесь день, а користь з того хiба не одна? I вiд того, що робота здається тобi нiкому не потрiбною, опускаються руки, падаєш духом, i ти навiть починаєш заздрити отому колишньому громадському ледарю в Давньому Китаї, що вiн умiв так по-фiлософськи сприймати свою працю.

I в такi хвилини ти вiдчуваєш, як бракне тобi повiтря, що задихаєшся у цьому вiддiлi, який нерiдко скидається на живе створiння, котре загiпнотизувало тут усiх вас, навiчно прикувало до себе, наче невiльникiв до ґалери. I ти не маєш вже сили тут сидiти, не маєш, не маєш! Ти хочеш вирватися, втекти свiт за очi, але не можеш цього зробити, бо вiдчуваєш, що цiлком позбавлена волi. I це теж зробило оте живе створiння вiддiлу. I ти намагаєшся охолодити себе iншими думками, кажеш собi: не вроюй собi всiляких дурниць. Всi цi мiркування про вiддiл – це справжнiсiнька нiсенiтниця. Хiба ви невiльники, хiба не робите те, що хочете, не почуваєте себе свобiдними? Коли до вас у вiддiл заходять чоловiки, ви дотепно з ними розмовляєте, жартуєте, ви чарiвно усмiхаєтеся до них, i вони завжди до вас надмiру уважнi. Ти також усмiхаєшся i жартуєш з чоловiками i бачиш, що твоє товариство їм приємне.

Бувало й так, що деякi чоловiки запрошували тебе на каву, i в тебе було з’являлася надiя, що з кимось будеш зустрiчатися, але, либонь, цей вiддiл – то справжнє прокляття: перед тим прихильнi до тебе згодом починали уникати тебе, хоч ти й гарна жiнка, а не покрака якась, бо бачиш себе щовечора у дзеркалi, i бачиш, що в тебе тiло гарне й привабливе. I знову тобi лiзуть у голову думки, що дух вiддiлу так глибоко проник у твоє тiло, що вiдштовхує вiд тебе чоловiкiв, як i вiд тих нещасних жiнок, з якими працюєш, i якi тут вже постарiли. Та ти вiдганяєш вiд себе поганi думки, ти заспокоюєш себе, що в тебе все ще попереду, i знову намагаєшся думати про давнiх китайцiв.

Часом тобi хочеться вiдпроситися вiд шефової на вигадану зустрiч, але ти мiркуєш, що для жiнок вiддiлу це вже пройдений етап, i вони легко зрозумiють твою хитрiсть i шкодуватимуть тебе, i будуть із жалем дивитися, а ти не хочеш нiчийого спiвчуття. Бо знаєш, що вiд чужого спiвчуття ще сильнiше тобi буде жаль себе i ти можеш прилюдно розплакатися, а цього тобi якраз i не хочеться робити, бо тобi прикро мати жалюгiдний вигляд. I знову намагаєшся зрозумiти суть китайської оповiдки i не знаходиш пояснення, та, врештi, мiркуєш ти, не все, що коїться пiд небесами, пiддається осмисленню i логiчному поясненню, але все воно чимось зумовлене, навiть якщо є i безглуздям, як наше життя.

Щосуботи ти купуєш пляшку «Iзабелли», бо на коньяк із нинiшнiм заробiтком уже не вистачає, i ввечерi ти приймаєш душ (так робили й iншi жiнки вашого вiддiлу, мiркуєш собi), сiдаєш за накритий стiл для двох осiб i мовчки п’єш свою гiрку чашу, а iнша так i лишається недоторканою. Молоде твоє тiло горить на бiлоснiжному лiжку, а губи твої шукають у порожнечi чоловiчих губ i не знаходять, i ти тихо плачеш, i вiдчай охоплює тебе, що нiколи, нiколи не подолати тобi муру, невидимого нi для кого, який вiдгородив тебе вiд свiту. У понедiлок ти слухняно йдеш на роботу, i все повторюється, як тиждень тому, мiсяць, рiк, роки. Хiба коли-не-коли трапляються рiзноманiтностi – знову хтось не стримує свої нерви, i знову вибухає мiж жiнками сварка, але наступного дня наступає примирення. I, сидячи за щедро накритим столом, ти думаєш, що тут є все, чого душа лише прагне, бракує тiльки чоловiкiв, якi б захоплювалися жiночим умiнням готувати i пекти, а ще – захоплювалися самими жiнками.

Їм нема куди бiгти з роботи, тому щодня довго прощаються одна з одною, бажаючи одна однiй всього найкращого, i з сумом розходяться по домiвках, в яких на них нiхто не чекає. I ти робиш так само, як вони, i думаєш, що все сильнiше стаєш до них подiбною. А якось недавно, коли шефова виганяла їх додому, ти вражено подумала: Боже, та ж для цих жiнок, з якими працюєш, ненависний усiм вiддiл є порятунком вiд їхньої самотностi. Вiн, як мур, вiдгороджує їх вiд людського щастя, дивитися на яке всiм боляче. I їм всiм у вiддiлi спокiйно i затишно, хоч i панує в ньому злий дух нещастя.