Посестри. Часопис №213 / Пролітає метелик
На противагу людському тягареві, розруйнованості та втомі – виникає та особлива металічна легкість, із якою історія провертає свої непередбачувані інтриги. Її метелик, попри все, спурхне у повітря, якими би порепаними не були злітні смуги наших доль.
Ми позичили мотто випуску з вірша Анни Грувер: непростий текст, який розповідає про бажання скласти історію, долю (чи хоча б увлення про неї) в одну зрозумілу картину, проте несподіванки, які підсуває дійсність, дають метеликам історії шанс вислизнути:
а ти
розколота навпіл людина
намагаєшся зібрати
глазуровані орнаментом черепки в єдине
на руйновищах минулого полісу
але
пролітає метелик
з нальотом сторічної бронзи
Ця ж незрозумілість і несподіваність властива іншому – людині, яка буває поруч, яка може бути надто далеко, але така ж непізнавана й природньо чужа. Про це говорить у вірші Мацей Червінський:
з твого рота лине пара
густе мовчання
за яким інакшість
незнайоме мені не-я
що лежить на вологому зеленому стовбурі
зрубаного дерева
На роздуми про ґенезу українського духу в літературу Данила Ільницького підштовхнув вірш Альфреда Вєжбіцького, про що він розповідає в короткому есеї «Золотий перетин = Україна (коментар про вірш «Szyszka pinii» Альфреда Вєжбіцького)»:
Від античних часів відомим є ефект золотого перетину. Як методологію його люблять актуалізовувати й віршознавці. Суть така, що найголовніша думка, ключовий образ, ідейна серцевинка, словом, квінтесенція твору міститься у серединному рядкові. Посередині тексту Альфреда Вєжбіцького (хоч і не математично точно) йдеться про Україну, а воднораз про молитву – літанію нещастя.
Людина, що зачинила за собою двері свого світу, з великою трудністю здатна повернутися до життя назовні. Очевидну, але й незнану проблему самотності й відчуженості розглядає Василь Ґабор в оповіданні «Самотні жінки»:
Їм нема куди бiгти з роботи, тому щодня довго прощаються одна з одною, бажаючи одна однiй всього найкращого, i з сумом розходяться по домiвках, в яких на них нiхто не чекає. I ти робиш так само, як вони, i думаєш, що все сильнiше стаєш до них подiбною.
У черговому оповіданні Сергія Осоки з назвою «Редька» – пізнання всесвіту, його дрібниць і необачно гігантських проблем, все це через очуднений погляд нарратора ментально неповносправного, але при тому сповненого справжньої любові й щирості. І знову – метелики:
– Спочатку рука шарудить по дверній ручці, а вже потім смикає. Я завжди чую, коли шарудить. Завжди! – каже Ромко, розгортаючи серветку з бутербродом. Чорний хліб. Два квадратики сиру. Два кружальця ковбаси. Холодна, хоч зараз літо. Ромко не розуміє, як так.
– Ти кажеш, скільки тобі? – запитує дядько в червоному одязі з білими смужками. Дядько сидить на лавці у Ромковому дворі. Прийшов. Говорить. Годує Ромка. Холодним.
Ромко спритно підчіплює зубом плівку, що прилипла до сиру, і відклеює. Ромко вміє і приклеювати, і відклеювати. І збирати вимикачі. І розетки. Уміє, ага! Тільки не хоче. Там холодно. І ліжка маленькі. Спати треба, вигнувшись. Ромка взагалі бісить, що треба спати. Краще б не спати. Навіщо? Не треба! Їй Богу! Він би сидів і розглядав книжку з жуками. Гарно намальовані! А далі там метелики, кольорові.
