Посестри. Часопис №212 / Під час повітряної тривоги
Отака буденність: оцінити життя й шанс вижити – і водночас уникнути недооцінки загрози, адже майбутнє лише у фантазіях. Триматися в межах, не виходячи поза межі буденності, та відпрацьовувати ритуали, якщо ти в тилу. Інша справа – на нулі.
До роздумів надихнув вірш Анатолія Дністрового – роздоріжжям емоцій, яке проживає кожен, кому над головою пролітає з гуркотом війна. Комусь уявна, а комусь і справжня:
під час повітряної тривоги
я сидів у кафе під небом потягував цигарку
і побачив як посеред вулиці з чорного мікроавтобуса
вийшло дві мої постаті
моя зневіра з відлюдькуватим лицем
і моя надія зі страждальним лицем
вони гаряче сперечалися
одна одній щось доводили
а потім
засмучені
пішли врізнобіч
Поетичний світ Томаша Яструна – це спроба вилікуватися від страху перед пусткою всередині себе та водночас спроба знайти опору, щоби й надалі триматися щоденного ритуалу:
Світ чудово обійдеться
Без мене
А я без світу
Не впаду в бідність
Оселюся в неіснуванні
А там бюджетно
І чекають на приходька
Елегантні апартаменти
З чорним старим телефоном
Який ніколи не задзвонить
У нарисі Євгенії Завалій «Слідами Фридерика Шопена у Варшаві: жаль, романтизм, революційний етюд і мова ненависті» читаємо про великого композитора й віртуоза Фредерика Шопена, який одного разу втратив можливість повернутися до своєї батьківщини назавжди, але став символом тріумфального повернення й пам'яті:
Останнім часом я часто слухаю «Революційний етюд» Шопена, ця бурхлива емоційна музика чудово ілюструє події, які відбуваються у світі. Дві хвилини етюду звучать як кульмінація самознищення, яке запустило людство, та з останньою нотою приходить не розпач, а почуття любові й вдячності до композитора, який так геніально й лаконічно передав усе, що нині відчуваємо ми. Це музика поза часом і поза контекстом. І врешті, хто сказав, що епоха романтизму закінчилася у XIX столітті? Багато з нас все ще нестримні романтики, і коли все навколо руйнується, я відкриваю свої ноти, куплені у Варшаві, й граю вальси і ноктюрни Фридерика Шопена.
І ми звикли до такої щоденності, як ми би не намагалися грати свої ролі. В оповіданні «Маятник» Юлія Стахівська малює картину на межі реальності й галюцинацій:
За спиною – звичайні розмови. Лунає сирена. Загроза балістики. Боже, яке це щастя жити буденним звичайним життям.
