Посестри. Часопис №212 / Маятник

– Діагноз у неї не таке вже щось, самі знаєте, але от прояви якісь дуже важкі. Вона у вас що, розумна, книжки читає? – лікарка поправила окуляри і відвела руку, щоб помилуватися криво-червоним манікюром.

Анні хотілося найперше сказати, що червоний манікюр повинен бути просто бездоганний, інакше це кричущий несмак. Але вона стрималася. Їй часто доводиться стримуватися. Бо так треба, бо так вимагають правила хорошого тону, бо так краще для мами.

– Так, любить читати. А це їй шкодить?

– Та ні, в психіатрії ж є і бібліотерапія. Просто в стадії загострення у декого розмиваються межі сюжетів та реальності, а це не сприяє швидкому одужанню. Тому ми забрали в неї окуляри.

– А може, це її, навпаки, рятує? – на цих словах Анна уявила маму, що спостерігає за десятьма іншими хворими у палаті, за їхньою маячнею, за бридким ранньоберезневим пейзажем. А ось – вона скаче на своєму книжковому Россінанті, в окулярах із кольоровим склом, серед вітряків лікарняних койок, пір’я розлітається і перетворюється на пухнастий сніг, і сипле, сипле на миршаві брудні деревця.

– Не хвилюйтеся, –  заспокоює лікарка, –  трішки пізніше ми їй дозволимо.

Гладка медсестра відводить дівчину в палату для зустрічей. Совок не вивітриться звідси ніколи, та й чи потрібно? З ним затишно, це те, що добре знаєш. Адже він не у кольорі стін, плитці чи крапливому крані. Мама приходить в якомусь чужому одязі, такі тут правила – здати усе, в чому приїхала в сховище. Purgatorium vulgaris.

– Аню, ти можеш дати мені трохи грошей? – обличчя старшої жінки дуже стурбоване.

– Скільки тобі потрібно? – обличчя молодшої вагається, але вмить розпливається в усмішці.

– Кілька гривень, на батарейку. Я хочу дати медсестрам на батарейку для настінного годинника, біля моєї палати. Це таке пекло: не знати, котра година. Годинники та телефони у нас забрали, а коли ми запитуємо персонал, то вони страшенно дратуються: «Навіщо тут вам знати час?» – мама дуже смішно когось перекривлює. – І знаєш, у нього є маленький маятник, я хочу, щоб він гойдався, я, як і дід, люблю, щоб усе працювало до ладу.

Вони сидять кілька хвилин у обіймах. Невидима пуповина вібрує. Потім дочка розгортає принесене, мама вибирає потрібний одяг, одразу відкриває коробку цукерок. Вони уявляють, що сидять десь у літній кафешці. Зрештою, вони там скоро і так сядуть, якісь кілька тижнів, така амплітуда.

Біля дверей відділення вже чатує медсестра, треба йти. Анна всовує їй купюру і просить купити батарейки для годинника. Та бере і киває.

Весняне повітря вже духмяніє, але снігова каша просто нестерпна. Місто насторожене, напружене. Пробили куранти. На пішохідній вулиці зовсім мало людей. Анна сідає у кав’ярні біля вікна, чай і бехерівка – найкраще, що може бути зараз на цій вулиці. Дівчина думає про чехів, які кілька століть невідь-чому приїхали у ці краї, оселилися у північній дільниці міста, заснували броварні, пивзавод Махачека і Янси, кілька топонімів та крихітний цвинтар – це, мабуть, усе, що нагадує про них сьогодні. А, ще була в неї однокласниця, Надя Муха, в дев’яності виїхала з батьками до Чехії.

За спиною – звичайні розмови. Лунає сирена. Загроза балістики. Боже, яке це щастя – жити буденним звичайним життям. Оці двоє, що зараз сваряться на вулиці, через те, хто поведе завтра дитину в садок, точно про це не думають. Бехерівка зробила своє діло. І йти містом набагато приємніше: м’яке жовте світло ліхтарів додає старим кварталам забутого провінційного шарму, повня над Фещенка-Чопівського проявляє невидиме – ялини біля військової частини, яким по сто з гаком літ, нагадують про зруйнований католицький монастир ордену шаріток.

Зранку Анна знов там. Лікарка приготувала рецепти, радить купити інший препарат.

– І скажіть, будь ласка, чи завели уже той годинник, із маятником, біля маминої палати, щоб пацієнти знали, котра година? Я просила медсетру.

– У нас немає жодного годинника. Тим паче з маятником. Це заборонено.

Житомир, 2015, 2025