Посестри. Часопис №209 / Мирного пообіддя

Перебувати в одному місці й часі, але думати про інше місце чи про інший час, мріяти про інші обставини, повертатися в спогадах чи зігрівати себе сподіваннями, вириватися із ланцюгів теперішності й прагнути у світ, де все так, як повинно бути.

Такі вектори надає поезія Анети Камінської, в якій тимчасовість зла в Україні очевидна й незаперечна:

літнього

мирного пообіддя

йду по вулиці хмельницького

перетинаю базарчик

і перед оперним повертаю

на проспект свободи

[...]

але вирішується безпосередньо тепер

на військовій базі на білому морі

в аеропорту на чорному морі

в конторі на

красній

площі

Ми вже не раз читали малу прозу Сергія Осоки, і сьогодні пропонуємо особливий текст «Директор світу» – болючий та вражаючий – в продовження нашої теми:

– Сідай у цей човен, хлопчику. Пливи.

– От скажи мені, – каже хлопчик, налягаючи на весла, – чому я завжди повертаюся до тебе повзком, із синцями й обдертими нігтями? Адже так і є, правда ж?

– Правда. Так і є, – відповідає він, уже ледь помітний у сутінках.

– Але що краще – нести чи скинути? Виколупати чи загнати глибше? Карати чи пробачити?

– Охо-хо… Пробачити… пробачити… я пробачаю.

Голос вібрує, гуде, а чорні крила мерехтять, залишаючи густий вологий слід.

Поетична технологія Даші Суздалової не втомлюється дивувати, і цього разу це добірка віршів, збудована навколо людського тривання: 

Сьогодні Da$$ha не вдавиться вишневою кісточкою, не ошпариться окропом, не посковзнеться у ванній і не отримає струс мозку, не засуне (випадково чи навмисно) голову в духовку, не напореться на іржавий цвях, щоб отримати зараження крові, не зашибе пальця об гострий кут, загалом, буде обережна з будь-якими гострими предметами, не зустріне на прогулянці маніяка, не буде зґвалтована і розчленована, розфасована по пакетах і надіслана дрібними частинами разом із дрібними записками в різні частини країни, не буде неправильно інтерпретована, використана в корисливих цілях, оббрехана, оштрафована за порушення правил перебування у громадських місцях (адже вона вийде на прогулянку одягнена і притомна).

У першому уривку з твору Олени Захарченко «Альбом старих малюнків» – історія про загубленість дитини, про світ, який пробігає поза нашою увагою:

Так він казав і гріб проти течії. Він говорив так заспокійливо, що я перестала плакати, а потім перестала і хлипати, просто дивилася на берег, ми пливли під низеньким дерев’яним мостом, довкола ріс очерет, часом пропливали дерев’яні короткі місточки, де перуть білизну, а гуси з качками білі і вгодовані, кракали, відпливаючи від нашого човна. У невеличких затоках били джерела, аж вода збурювалася, або зеленіла ряска килимом, і на ній зверху біліли великі лілії.

Нехай вірш Максима Бородіна не про історію чи війну, але він – паралельна лінія до світу, в якому нам довелося існувати:

але ж літо

беззастережне

як і вся ця історія

де війна лише спосіб вийти з під контролю

і уявити

як все починалось

і викреслити

як все закінчувалося

<звісно це про кохання>