Посестри. Часопис №208 / Людина з велосипедом (мої зустрічі з Олександром Жомніром, перекладачем «Втраченого раю» Мілтона)
Наше становлення, особливо в юні роки, немислиме без участі важливих учителів, наставників, старших колег, побратимів, які з’являються в особливий і дуже важливий період нашого життя, коли закладаються перші цеглинки в фундамент світоглядного зростання. Лише з роками розумієш справжню ціну участі таких людей у своїх жовтодзьобих перших кроках. Вони знаходили час не лише на тривале спілкування, а й на ознайомлення з першими творчими вправами, спробами, намірами, багато з яких так і не були реалізовані, залишилися порожньою балаканиною, яка вже майже не згадується. Лише з роками розумієш, що з їхнього боку це була небайдужість і навіть певною мірою жертовність щодо підтримки творчих особистостей із юних поколінь. Таким завжди був Олександр Васильович Жомнір – відкритим до спілкування з молодими, з азартом готовим до обговорення різноманітних тем, щедрим на дорогоцінні батьківські поради. Водночас він був принциповим і безкомпромісним у критиці, якою вимагав від молодших прагнення довершеності та наполегливості у своїх творчих практиках (наукових, перекладацьких, поетичних, прозових).
Уперше я побачив Олександра Жомніра восени 1992 року, коли ми ще не були знайомі, в центрі Ніжина – на бульварі Шевченка. Він розмовляв одним із викладачів і тягнув із собою свій знаменитий великий велосипед «Україна», на якому завжди добирався з дому до Гоголівського корпусу Ніжинського педагогічного інституту імені Миколи Гоголя, де викладав на факультеті іноземних мов історію англійської мови. Згодом я часто про нього чув і вже знав, що він переклав «Цимбелін» Шекспіра, «Втрачений рай» Мілтона, «Місяць і мідяки» Сомерсета Моема, значний корпус поезій Емілі Дікінсон. А також і те, що зіграв важливу роль у передачі за кордон рукопису «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби.
А познайомилися ми вже в помешканні мого батька, професора Олександра Астаф’єва, тоді ще доцента кафедри української літератури Ніжинського педагогічного інституту імені Миколи Гоголя. Олександр Жомнір завітав якось під вечір у справах, розмова миттю перейшла до творчих тем. Пригадую, як батько читав свої нові вірші зі збірки «Слова, народжені снігами» в кімнаті-кабінеті з бібліотекою. Жомнір сидів на дивані, уважно слухав, а потім висунув критичні, навіть прискіпливі, зауваження до окремих рядків та образів. Я добре запам’ятав цю сцену, бо згодом вона неодноразово повторюватиметься і зі мною. Він уважно слухав, морщив лоба, хитав головою, а потім оголошував свій вердикт – не компліментарний, а емоційний і критичний.
У творчих питаннях він був безкомпромісним і не зважав на те, хто його співрозмовник: чи початківець, чи студент, чи викладач, чи зрілий майстер. Жомнір слідував своїй критиці, її живій думці і чітко її висловлював. Наведу ще один яскравий приклад. Якось я завітав до Олександра Жомніра в помешкання, ми розговорилися, і він показав мені том «Сонетів» Шекспіра у перекладах Дмитра Павличка, які йому надіслав автор (до речі, його одногрупник зі студентських часів). Він довго обурювався з приводу цього видання, а потім дав мені книжку погортати – вона вся була покреслена червоною кульковою ручкою, з рясними записами на полях, зауваженнями, знаками запитання та грізними знаками оклику. Словом, у подібних питаннях для нього авторитетів не існувало і він будь-кому міг дати на горіхи.
Олександр Жомнір із власної ініціативи зацікавився моїми першими творчими вправами – поезіями і оповіданнями, звелів негайно їх принести йому. Варто зауважити, що подібні ініціативи стосувалися не лише мене – він часто казав студентам, аби вони ділилися своїми творами й давали їх читати, заохочував їх до перекладацької творчості. Щодо перекладачів-вихованців, то Жомнір дуже переймався їхньою подальшою долею після завершення навчання в Ніжині, радів їхнім успіхам, журився, коли хтось обдарований покидав переклади і пропадав у рутині. Наші літстудійці часто носили йому рукописи, які він детально аналізував, критикував, і навіть сварив авторів за неоковирність і невправність.
Двокімнатна квартира в хрущовці, де мешкав Олександр Жомнір зі своєю дружиною Марією Антонівною, давно стала рідною гаванню для тих, хто любив із ним спілкуватися. Жомнір неодноразово мене запрошував у гості, і я часто бував у його робочому кабінеті, де з грубих дошок, по-стоїчному просто, були зроблені стелажі, на яких хаотично лежали книжки, течки з рукописами. Жомнір любив сідати у старе м’яке крісло, а співрозмовника садив навпроти. Наші бесіди були дуже різні і стосувалися багатьох тем – від політичних перспектив України до історії англійської літератури, від романтизму до природи верлібра, від Мілтона до Емілі Дікінсон, від Джона Дона до Вільяма Блейка. Ми також часто говорили про українську поезію, про Шевченка, неокласиків, Рильського, Маланюка, Стуса. Про літератури сусідніх народів, зокрема поляків.
Пригадую, як я приніс Олександру Васильовичу одне зі своїх оповідань, надруковане на друкарській машинці. Він уважно мовчки читав, гортав аркуші, потім узяв олівця і почав усе це гнівно креслити, спрощувати, прибирати зайве, словом, виправляв різні неоковирності. Коли вулкан у ньому вибухнув, то аркуші з моїм оповіданням розлетілися навкруги. Він дуже лаяв за «розхристаність» у прозі й поезії, наполягав на точності у використанні слів. Для прикладу, Жомнір узяв із полиці знамениту книжку «Дев’ять оповідань» Селінджера і почав читати, на ходу перекладаючи з англійської, звертаючи увагу на економність і «збитість» авторського стилю. Разом ми аналізували ці оповідання, і мені вперше розкрилися очі, зокрема завдяки Жомніру, що письмо – це насправді дуже точна річ, художня динамічна «математика», де все має бути на своєму місці і працювати на загальний задум. В такі миті, поки в кабінеті бурлило справжнє інтелектуальне цунамі, Марія Федорівна дорікала чоловікові, щоб був стриманішим, і гукала нас на обід. Жомнір любив частувати гостей своїми грушівками та калганівками. Він приносив пляшки, горлечка яких були затиснуті між його великими пальцями, й демонстративно ставив на стіл, пропонував куштувати різні настоянки й наливки.
Олександр Васильович також уклав зі мною велику угоду. Він запропонував узяти й користуватися своєю запасною друкарською машинкою, але за умови, що я зроблю шість копій його перекладу «Втраченого раю» Мілтона. На початку 90-х, коли ще не було комп’ютерів, ксероксів, принтерів, друкарська машинка була головним інструментом будь-якого автора, дослідника, науковця, письменника. Отак вечорами я став читачем цього геніального перекладу – й за кілька місяців його передрукував.
Завдяки Жомніру, ще будучи студентом, я замислився над тим, щоб спробувати писати есеїстику. Одного разу, коли я гостював у нього, він сказав, що письменники англійської інтелектуальної традиції ще з часів романтизму, і навіть раніше, писали глибокі есеї – і що це не менш цінні тексти від їхніх поезій чи прози. Саме тоді я задумався над цим новим для себе маршрутом творчості. І тепер, через двадцять п’ять років, вдячний своєму наставнику і вчителю за скеровування моєї енергії. Навесні 2024 року я оприлюднив двотомник своєї вибраної есеїстики «Паноптикум. Література» і «Паноптикум. Політика», початки якої, на рівні мотивації, сягають далеких ранніх 90-х у Ніжині.
Окрема цікава історія стосується перекладів із видатної американської поетки Емілі Дікінсон, якими Олександр Жомнір займався впродовж усього життя. Станом на першу половину 90-х було відомо, що таких перекладів він зробив близько 400. Я добре пригадую ті чотири однакові дермантинові течки, в яких зберігалися ті переклади. Жомнір часто їх діставав і читав окремі переклади віршів своїм гостям. Оскільки в 90-х із папером було дуже сутужно, Олександр Васильович писав ті переклади від руки на старих, використаних, охайно розклеєних конвертах. Він ще дуже любив на полях перекладів зазначати прізвище слухача, дату і зауваги до перекладу. Фіксував критичні судження до окремих строф, слів, рим, рядків. Пригадую, в один із перекладів він «напхав» якісь техногенні труби, я сказав, що це не зовсім відповідає місцю проживання Емілі Дікінсон, що такий пейзаж, навіть умоглядний, їй навряд чи міг бути властивий. Жомнір миттю взяв олівця і на листку з перекладом, на полях біля тексту, вказав дату і те, що Дністровий забракував рядок із цими трубами. Таких критиків у нього було чимало, і їхні прізвища фіксувалися на полях.
У 1997 році, після завершення навчання на історико-філологічному відділенні, я покинув Ніжин і перебрався до Києва. Ми бачилися з Жомніром лише кілька разів, коли я приїздив у Ніжин, уже будучи аспірантом. У середині 2000-х, коли з’явилися мобільні телефони, ми часто зідзвонювалися і довго розмовляли. У 2010 році, коли в мене вийшов роман «Дрозофіла над томом Канта», мені подзвонив Олександр Васильович і дуже сильно критикував за цей текст, що я підіймаю не ті теми, що в моєму житті є значно драматичніші сюжети.
Коли в 2012 році в мене народився синочок Марчик, Олександр Жомнір зателефонував мені і запропонував відпочивати сім’єю на його дачі біля Десни.
Минали роки. Я часто розповідав письменникам і видавцям про унікального перекладача й наставника Олександра Жомніра, про його переклад, зокрема «Втраченого раю» Мілтона. Великою радістю стало те, що мій приятель і видавець Олексій Жупанський вирішив опублікувати цей видатний твір.
Олександр Васильович Жомнір так і не дочекався реалізації свого головного проєкту життя, бо окремою книжкою «Втрачений рай» Джона Мілтона, з розкішними ілюстраціями Ґюстава Доре, побачив світ у 2019 році, через рік після смерті перекладача. Але дуже важливо, що він працював над цією книжкою разом із видавцем і підготував її до друку. Знаю, що йому це видання обов’язково сподобалося б, але він навряд чи б сильно здивувався. Такі титани, як Жомнір, більшу цінність вбачали у творах, які можуть десятиліттями лежати в рукописному вигляді, а книжки – це лише їхні ситуативні тіла, носії, конверти. Безсмертя твору і конечність книжки – важливий урок Жомніра, який я запам’ятав на все життя. Він часто любив казати молодшим колегам, що книжка має визріти, має прийти відповідний час для її оприлюднення, що багато з тих, хто пише і видає книжки, не розуміють, що вони ще не готові до таких відповідальних вчинків – оприлюднення своїх рукописів.
І на останок кілька слів про велосипед. Кожне місто продовжує жити завдяки своїй культурній та історичній пам’яті, а вона немислима без яскравих зірок – особистостей, які освітлювали наше життя в непрості часи. Тому плекання та вшанування пам’яті таких особистостей – обов’язок громади кожного міста, кожного населеного пункту. Так сталося, що тільки з одним українським містом пов’язане створення видатного перекладу класичного твору англійської літератури, «Втраченого раю» Мілтона. Це безпрецедентна подія в культурній та інтелектуальній історії не лише Ніжина, Чернігівщини, України, а й Європи. Якби подібне сталося в сусідній Польщі, Чехії чи Австрії, то в такому містечку вулицю вже давно б назвали на честь перекладача, а йому би встановили пам’ятну дошку чи пам’ятну скульптуру.
У моєму рідному Тернополі на вулиці Валовій стоїть велика бронзова постать археолога та дисидента Ігоря Ґерети, наставника кількох поколінь місцевих істориків, краєзнавців, митців. І коли я приїжджаю до Тернополя, то часто приходжу до пам’ятника Ґерети і тру йому носа (колись маленьким трирічним хлопчиком я сидів у нього на колінах і тягнув за носа). У мене є мрія – побачити подібний пам’ятник у Ніжині – скульптуру Олександра Жомніра з велосипедом, скажімо, на початку бульвару Шевченка в центрі міста. Дітлахи й дорослі з радістю б торкалися до носа Олександра Васильовича, і це було би чудовою місцевою традицією. Людина з велосипедом. Український перекладач Мілтона.
