Посестри. Часопис №206 / Тривали зливи
Цей випуск пропонує дорогу із непоетичного в поетичне, це мова про вкрай важливі аспекти нашого воєнного й навколовоєнного буття. Під зливами нашої щоденності – а вже невдовзі минувшини, історії, підручникових застиглих догм та присипаних пилом забуття спогадів – народжується оновлена людина, принаймні так нам здається.
У статті «Межовий досвід і зародок ідентичності» Валентина Мержиєвська говорить про розбудову й відбудову національного в умовах тривалого світового конфлікту:
Зараз українська ідентичність докристалізовується справді через травматичний досвід війни. Але згодом її можна підживлювати через творчий досвід відбудови. І саме спільне творення і пошук порозуміння може стати новим спільним досвідом – таким, що дозволить не лише відновлювати країну, а й зцілювати зв’язки між людьми.
Людина прагне заглянути до майбутнього, а мистецьке бачення дозволяє оперувати часом із такою ж легкістю, як речами чи словами. Літературний текст – незмінно погляд у будучину, якою вона б не була. Переосмислення потопу в поетичному тексті Анни Грувер служить прикладом і мотто цього випуску:
тривали тривали зливи
човен наповнився дощовою водою
відображенням мосту на тлі неба
і забутим обличчям варто тільки нахилитися
тоді вона обережно ступила у човен і простягнула йому руку
аби лягти на дно ковчегу і бачити плісняву хмар зсередини
розквітнути трясовинними квітами
він сказав: врятується тільки чиста вода
Щомиті в історію переходять слова й чини. Усе стає нами, нашими історіями. У вірші Кристини Домбровської речі виявляються самими собою, дрібне стає величним, непомітні виявляють свою міць:
Сліпий кінь і віслючок паслися на полі
серед обійсть, лісів і доріг, по яких мало хто їздив.
Врешті вільні від від служіння будь-кому,
від задів Дон Кіхота й Санчо Панси.
Вони скинули з хребтів чужі історії.
Коли виникли в наших розмовах,
коли ми пішли до них за словами, за тишею,
вони самі були історією.
Історія непомітних набуває голосу, а бароко неправильності стає підмурівком цілої культури, допоки тривають зливи, в яких усе наслідує прекрасну помилку, як у вірші Олега Коцарева:
Проте зламана форма
продовжує висіти перед очима,
повільною
плюшевою
блискавкою,
повертається знову як знову,
на гілки накладається інші,
також полегшені.
Навіть протиповітряний
слід у небі
її
наслідує.
