Посестри. Часопис №205 / Ти досі до мене говориш

Триває час, і триває людина, безоглядно. Час триває для людини, людина триває у часі. Людина зникає, її час зникає. А доти – триває розмова.

Випуск відкривають вірші Агнєшки Вікторовської-Хмєлєвської, котрі виплутують думку із довічного людського часопростору:

Ти досі до мене говориш.
та я не завжди буваю там,
де тебе чути.

У поетичному світі Даші Суздалової комунікація з кимось може бути тривала і неминуча, принаймні в межах одного тексту – це цілий світ із особливими, часто небезпечними, правилами:

той на
кого я працювала не
показувався я
бачила тільки ззаду його
називали містер Х-щось-там ну я
здогадувалась що се рогатий і що у
нього є список і я там і
він його оновлює час від
часу

Поетичний пензель Василя Лозинського малює простоту тривання, котра, проте, зумовлена перспективою комунікації, що вимагатиме заглиблення, яке лише видніється на видноколі:

В автобусах – погляди втуплені в екрани,
непомітна бездушна підприємливість,
пакет-реклямувку тепер
і сухим листям напаковують.

Наталія Бельченко в есеї «…під оком матері вашої місяця…» ділиться враженнями й асоціяціями після прочитання роману «Нуль» польського письменника Щепана Твардоха. А в оповіданні «Студентський провулок» Юлія Стахівська повертається до тривання людини в її просторі:

Ми ж знали про все, що можна було розгледіти через шпарину у дверях у завжди-замкненій-кімнаті: про католицьке розп’яття над старовинним ліжком, про різьблений буфет, про фото по-материнському красивої жінки в овальній рамі на столі та про знайому нам коробку поряд. Усі ці речі не були розкішними, але вони промовляли. Це був його маленький олтар дитинства, залишки великої кораблетрощі, дбайливо зібрані у колишньому дідівському домі. Ключі перестрибували пружкими кониками у кишені директора художньої школи, у саду скрипіла акація.