Посестри. Часопис №204 / Прийди, прийди до мене...

Великі дні приносять великі надії, людина збирає свої надії, чекає на будучину, в якій бачить рятунок та заспокоєння. Шлях до цієї мети стає сенсом. По Великодніх днях, із якими редакція щиро вітає читацьку аудиторію, ми повертаємося до тієї самої буденності, але вже з іншими думками.

Богдан-Ігор Антонич не полишав віри в опертя на сили, що здатні визволити його з неволі матерії:

Прийди, прийди до мене, Голубе Святий,
ясними крилами заграй понад моїм столом,
наповним серце щастям янгольської повноти
та хорони мене перед безсилля злом.

У яскравих образах оповідань Сергія Осоки змальовується людина на цьому шляху – фрагментом, мазком барви чи різкою лінією, вповні достатньою, щоби виразити потрібний настрій. У цьому випуску пропонуємо оповідання «Леонідівна»:

З давно не біленої стіни на мене дивилася мальва. Не яскраво червона, як тоді, а така, лиш трохи рожева. Вікна, позашмульгувані дощами, мряками та порошами, не блищали. Хата вмерла. Тільки величезний іржавий замок шкірився на мене беззубим ротом...

У продовження прозової лінії випуску пропонуємо також черговий уривок із повісті «Сьомі Кринки» Олафа Клеменсена:

Декому важливо щось говорити, говорити будь-що, будь-яку хрінь, не мовчати, забиваючи мандраж словами, замовляючи, заколихуючи хвилювання глупотою фраз, порожнечею слів, за які потім, можливо, комусь із найбільш рефлексуючих стане соромно, звісно, якщо виживе у бою…

Чекання матері, її безнадійна надія та любов, у вірші Галини Крук – це образ екстремально трагічний. Відсутність будь-якого сенсу виправдане сенсом самого материного шляху, який для неї є життєвим паливом, силою, що штовхає її вперед:

ні, вона не сперечалася, коли він ішов до військкомату,
вона не кричала, коли привезли його зовсім не схожого на себе
 
возить його зі собою і возить, неприкаяна, затята,
мати, яка не встигла показати синові світу,
мати, яка не встигла показати світові сина,
 
такого сина, який тільки раз у вічність може народитись
і більше ніколи не буде

У Віслави Шимборської повоєнний мир – це примирення із буттям таким, яким воно є, а наповнене воно втратою. Інший аспект – це присутність попри втрату. Здавалось би, абсурдність не здатна бути життєвим фундаментом, але не для людини, для якої нічого більш не залишилося:

Хороше тій Яблонській – змирилась зі всеньким світом,
а ще, мов цариця, між нами розгулює гордовито.
І ще підкручує кучері та в’яже собі хустини:
ну ж хтось із синочків визирне – у неї в небі три сини.