Лялька (VIII. Розмисли)

Вийшовши на вулицю, Вокульський став на тротуарі, начебто міркуючи, куди піти. Його не тягнуло в жоден бік. Лише коли він випадково глянув праворуч, на свою нову крамницю, перед якою вже спинялися люди, з огидою відвернувся й пішов уліво.

«Дивна річ, як мене все це мало цікавить», — сказав він сам до себе. Потім думав про тих кільканадцятьох людей, котрим уже дає роботу, і про тих кілька десятків, які з першого травня мали отримати в нього посаду, про сотні тих, для яких він упродовж року мав створити нові робочі місця, і про тисячі людей, котрі завдяки його дешевим товарам зможуть поліпшити свій жалюгідний побут, — і відчував, що зараз усі ці люди і їхні родини анітрохи його не обходять.

«Крамницю продам, спілки не закладу й поїду за кордон», — думав він.

«А те, що ти розчаруєш стількох людей, які поклали на тебе надії?»

«Розчарую?.. Хіба мене самого не спіткало розчарування?..»

Вокульський ішов і відчував якусь незручність, однак лише коли замислився, збагнув як сильно дошкуляє те, що хтось постійно вступається йому дорогою, отож перейшов на другий бік вулиці, де було менше руху.

«А той Мрачевський таки негідник! — думав він. — Як можна казати такі речі у крамниці?! «За кілька днів отримаю візитівочку, а потім — побачення!..» Га, сама винна, не слід кокетувати з блазнями… Зрештою мені однаково».

Він відчував дивну порожнечу в душі, а на самому її дні — щось схоже на краплину пекучої гіркоти. Жодних сил, жодних прагнень — нічого, лиш ота краплина, така дрібна, що несила розгледіти, а така вже гірка, що нею можна було б отруїти весь світ.

«Хвилинна апатія, виснаження, нестача вражень… Я забагато думаю про справи», — сказав він.

Спинився і дивився. Передсвятковий день і гарна погода виманили безліч людей на міську бруківку. Валка екіпажів і пістряві хвилі натовпу між пам’ятником Коперникові й колоною Сиґізмунда здавалися зграєю птахів, які саме цієї миті злітали над містом, прямуючи на північ.

«Цікава річ, — сказав він. — Кожен птах угорі й кожна людина на землі уявляють, що прямують куди хочуть. І лише з боку можна побачити, що їх усіх разом підштовхує вперед якийсь фатальний струм, сильніший від їхніх передбачень і прагнень. Може, навіть той самий, що знімає смугу іскор, яку видмухує у ніч локомотив?.. Зблиснуть у змиг ока, щоб згаснути навік, — і це називається життям:

Людські минають покоління,

Як хвилі в моря водоверті;

Ні спогадань по їхній смерті,

Ні свята, ні благоговіння…[1]

Де я це читав?.. Однаково».

Невпинне туркотіння і гуркіт здалися Вокульському нестерпними, а внутрішня порожнеча страхітливою. Він хотів чимось зайняти себе і пригадав, що один із закордонних капіталістів питав його думки щодо бульварів над Віслою. У нього була усталена думка: Варшава всім своїм громадищем тяжіє і зсувається до Вісли. Якби облаштувати берег річки бульварами, там постала б найгарніша частина міста: будівлі, крамниці, алеї…

«Треба глянути, який це вигляд могло б мати,» — прошепотів Вокульський і крізь браму, оздоблену колонами й фонтанами, звернув на вулицю Карову.

Біля брами побачив босого, обмотаного мотуззям носильника, який пив воду прямо з фонтана. Обхлюпався від голови до ніг, але мав дуже задоволену мармизу, а його очі сміялися.

«Звісно, той чолов’яга має те, чого він прагнув. Я ледь наблизився до джерела, а вже бачу, що воно не лише вичерпалось, а навіть висушує мої прагнення. Попри те мені заздрять, а над ним закликають зглянутись. Яке жахливе непорозуміння!»

На Каровій він перепочив. Уявляв, що є половою, яку вже відкинув млин великоміського життя, і поволі пливе собі кудись донизу цією канавою, затиснутою між передвічних мурів.

«Ну що бульвари?.. — думав він. — Постоять якийсь час, а потім почнуть валитися, поростуть бур’яном і облупляться, як оті стіни. Люди, які вклали в них велику працю, також турбувалися про здоров’я, безпеку, статки, а може, забави й пестощі. І де вони тепер?.. По них зосталися лише порепані мури, наче шкаралуща від слимака прадавньої доби. А весь пожиток із цієї купи цегли і сотень інших груд каміння майбутній геолог назве скельним утворенням, яке постало внаслідок людської діяльності, як ми нині називаємо коралові рифи або крейду наслідками діяльності первісних організмів.

Що має із старань людина?..

З своєї праці — тут, на білім світі?..

Марнотою її дбання повиті.

Людське життя — це мить єдина.

«Де я це читав, де?.. Та яке це має значення!»

Він зупинився на півдороги й дивився на дільницю між Новим З’їздом і Тамкою, що простиралася біля його ніг. Його вразила її подібність на драбину, один бік якої утворює вулиця Добра, а другий — лінія від Гарбарської до Топелі, а кільканадцять поперечних вуличок формують щось на кшталт щаблів.

«Ми ніколи не зійдемо на цю лежачу драбину, — думав він. — Це хворий закут, дикий закут».

І міркував, сповнений гіркоти, що цей шмат прирічної землі, засипаний сміттям з усього міста, нічого не вродить, крім одно- і двоповерхових будиночків шоколадного, світло-жовтого, темно-зеленого й помаранчевого кольорів. Нічого, крім білих і чорних парканів, які облямовують порожні площі, звідки де-не-де вистрілює кількаповерхова кам’яниця, мов сосна, що заціліла поміж вирубаного лісу, настрахана власною самотністю.

«Нічого, нічого!.. — повторював він, тиняючись вуличками, де було видно халабуди, що позападали нижче бруківки, з дахами, що поросли мохом, помешкання з віконницями, замкненими на засуви вдень і вночі, двері, забиті цвяхами, стіни, похилені вперед і назад, вікна, залатані папером або заткнуті лахміттям. Він ішов, зазирав крізь брудні шиби до осель і насичувався образами шаф без дверей, триногих стільців, канап із видертими сидіннями, годинників з одною стрілкою і розбитим циферблатом.

Ішов і тихо підсміювався, коли бачив поденників, які довічно чекають на роботу, ремісників, які завдають собі труду лише латанням старого одягу, перекупок, усім скарбом яких є корзина із засохлими тістечками, коли бачив обідраних чоловіків, змарнілих дітей і нечувано брудних жінок.

«Оце країна в мініатюрі, — думав він, — в якій усе тяжіє до розбещування та отуплювання породи. Одні гинуть від злиднів — інші з розпусти. Праця відриває собі від рота, щоби вижили всілякі телепні, милосердя годує знахабнілих ледарів, а убозтво, якому бракує на меблі, оточує себе завжди голодними дітьми, найбільшим привілеєм яких є рання смерть.

Тут не зарадить ініціативна особистість, бо всі начебто заприсяглись обплутати її і використати в даремній бійці — за ніщо».

Потім він у загальних рисах пригадав свою історію. Коли змалку прагнув знання — його віддали до крамниці із харчевнею. Коли був продавцем і гробив себе на нічній роботі — усі глумилися з нього, починаючи від кухарчуків і закінчуючи інтелігенцією, яка надудлювалась у крамниці. Коли він нарешті потрапив до університету — його цькували, згадуючи страви, які він нещодавно подавав клієнтам.

Він передихнув лише в Сибіру. Там міг працювати, там здобув визнання і приязнь Черських, Чекановських, Дибовських і інших видатних дослідників, які перебували в засланні за участь у повстанні. Повернувся додому майже вченим, однак коли шукав заняття в цій галузі, усі зарепетували й відіслали його в торгівлю…

«Це такий надійний шматок хліба в такі тяжкі часи!»

Ну, і повернувся до торгівлі, а тоді всі зарепетували, що він продався й живе з дружининої ласки, з праці Мінцелів.

І треба було такому трапитися, що за кілька років дружина померла, зоставивши йому доволі великий капітал. Поховавши її, Вокульський трохи віддалився від крамниці й знову наблизився до книжок. І, може, він став би з галантерейного купця добре освіченим природником, якби не відвідав якось театр, де побачив панну Ізабелу.

Вона сиділа в ложі з батьком і панною Флорентиною, зодягнена в білу сукню. Не дивилася на сцену, на якій, власне, зосередилась увага всіх глядачів, але кудись перед себе, невідь-куди й на що. Може, вона мріяла про Аполлона?..

Вокульський невідривно до неї придивлявся.

Вона справила на нього особливе враження. Здавалося, він уже бачив її колись і добре знав. Пильніше вдивлявся в її замріяні очі й казна-чому пригадав безмежний спокій сибірських пустищ, де буває деколи так тихо, що майже чути шелест духів, які повертаються на захід, немов душа героя у Словацького[2]. Лише згодом йому спало на думку, що він ніде й ніколи її не бачив, проте скидалося на те, що чекав на неї здавна.

«Ти це чи не ти?..» — питав він подумки, не в змозі відвести від неї погляд.

Відтоді мало дбав про крамницю і про свої книжки, а повсякчас шукав нагоди побачити панну Ізабелу в театрі, на концертах або на лекціях. Своїх почуттів не назвав би коханням і взагалі не був упевнений, чи для їх означення існує в людській мові відповідний вислів. Відчував лише, що вона стала певною містичною точкою, в якій збігаються всі його спогади, прагнення й надії, вогнищем, без якого життя не мало б смаку і навіть сенсу. Служба в колоніальній крамниці, університет, Сибір, одруження із вдовою Мінцеля і врешті-решт мимовільне відвідання театру, коли він анітрохи не мав охоти, — все це були стежки й віхи, якими доля провадила його до зустрічі з панною Ізабелою.

Відтоді час мав для нього дві фази. Коли він дивився на панну Ізабелу, почувався цілковито спокійним і начебто зростав, коли не бачив — думав про неї і тужив по ній. Деколи здавалося, що в його почуттях сталась якась помилка, і панна Ізабела аж ніяк не є осердям його душі, втім звичайною, а може, навіть дуже банальною панною на виданні. А тоді йому на думку спав чудернацький замисел:

«Я познайомлюся з нею і запитаю навпрямки: чи ти справді та, на яку я чекаю все своє життя?.. Якщо ні, то відійду без претензій і нарікань!..»

Уже за мить він визнав, що цей замисел свідчить про розумове відхилення. Отож питання: ким хто є, а ким не є — відклав, а постановив будь-що познайомитися з панною Ізабелою.

Тоді пересвідчився, що поміж його знайомих немає людини, яка могла би ввести його в дім Ленцьких. Що гірше: пан Ленцький і панна були клієнтами його крамниці, проте такі стосунки замість того, щоби полегшувати, радше ускладнювали знайомство.

Поступово він сформулював умови знайомства з панною Ізабелою. Щоби принаймні — нічого більшого — лише щиро поговорити з нею, належало:

Не бути купцем або бути дуже багатим купцем.

Бути щонайменше шляхтичем і мати зв’язки в аристократичних колах.

А передусім — мати багато грошей.

Виробити диплом про шляхетне походження було не складно.

Торік у травні Вокульський взявся до цієї справи, яка так пришвидшила його від’їзд до Болгарії, і мав диплом уже в грудні, із капіталом було значно складніше, втім у цьому йому сприяла доля.

На початку російсько-турецької війни через Варшаву проїжджав багатий московський купець Сузін, приятель Вокульського ще із Сибіру. Він провідав його і просто-таки примусив узяти участь у військових постачаннях.

—  Збери гроші, Станіславе Петровичу, скільки можеш, — казав він, — і слово честі, заробиш круглий мільйончик!..

Потім упівголоса виклав йому свої плани.

Вокульський вислухав його проекти. До одних не схотів долучитись, інші прийняв, однак вагався. Йому було шкода полишати місто, де він принаймні бачив панну Ізабелу. Проте коли вона виїхала в червні до тітки, а Сузін почав підганяти його депешами, Вокульський зважився і забрав увесь спадок по дружині в сумі тридцяти тисяч, яку небіжчиця тримала в банку неторканою.

За кілька днів до від’їзду зайшов до знайомого лікаря Шумана, з котрим, попри взаємну доброзичливість, вони бачилися нечасто. Лікар — єврей, старий парубок, жовтавий, дрібний, із чорною бородою — мав репутацію дивака. У нього був капітал, отож лікарював він задарма і акурат стільки, скільки було потрібно для етнографічних досліджень, а своїм приятелям раз і назавжди дав такий рецепт:

«Уживай усі засоби, від якнайменшої дози олії до щонайбільшої дози стрихніну, і щось із цього тобі неодмінно допоможе — навіть від африканського сапу».

Коли Вокульський задзвонив до лікаревого помешкання, той саме був поглинутий сортуванням волосся різних представників слов’янських, германських й семітських народів і за допомогою мікроскопа вимірював вужчі та ширші діаметри на зрізах.

—  Ага, це ти?.. — мовив він до Вокульського, повертаючи голову. — Натопчи собі люльку, якщо хочеш, і лягай на канапу, якщо вмістишся.

Гість запалив люльку і влігся, як йому наказали, лікар повернувся до своїх занять. Певний час обоє мовчали, врешті Вокульський озвався:

—  Скажи мені: чи відомий медицині такий розумовий стан, у якому людині здається, що її досі розпорошені знання і… почуття наче поєднались у єдиний організм?

—  Авжеж. При постійній розумовій праці й доброму харчуванні в мозку можуть утворитися нові клітини або — поєднатися між собою старі. Ну й тоді з розмаїтих доль мозку і з розмаїтих галузей знання утворюється єдина цілість.

—  А що означає такий розумовий стан, коли людина байдужіє до смерті, зате їй починають навівати тугу легенди про вічне життя?..

—  Байдужість до смерті, — відповів доктор, — є ознакою зрілого розуму, а потяг до вічного життя — передвістям близької старості.

Вони знову замовкли. Гість курив люльку, господар вертівся над мікроскопом.

—  Як ти гадаєш, — запитав Вокульський, — чи можна кохати жінку ідеальною любов’ю, не жадаючи її?

—  Звісно. Це одна з масок, яку полюбляє надягати інстинкт збереження виду.

—  Інстинкт — вид — інстинкт збереження казна-чого і — збереження виду!.. — повторив Вокульський. — Три вислови — й чотири дурниці.

—  Зроби шосту, — відповів лікар, не відриваючись від окуляра, — й одружися.

—  Шосту?.. — мовив Вокульський, підводячись на канапі. — А де ж п’ята?

—  П’яту ти вже зробив: закохався.

—  Я? У моєму віці?..

—  Сорок п’ять років — це період останнього кохання, найфатальнішого, — відповів доктор.

—  Знавці кажуть, що найфатальніше перше кохання, — шепнув Вокульський.

—  Неправда. Після першого ти чекаєш на сотню інших, але по сто першому — вже не ждеш нічого. Одружуйся, це єдиний порятунок від твоєї хвороби.

—  Чому ж ти сам не одружився?

—  Бо моя наречена померла, — відповів лікар, відкинувшись на спинку крісла і дивлячись у стелю. — Отож я зробив, що міг: отруївся хлороформом. Це було в провінції. Але Бог послав доброго колегу, який вибив двері і врятував мене. Найпідліший різновид милосердя!.. Я заплатив за поламані двері, а колега успадкував по мені медичну практику, оголосивши, що я божевільний…

Він знову повернувся до волосся й мікроскопа.

—  А який із цього моральний сенс для останнього кохання? — запитав Вокульський.

—  Такий, що не можна заважати самогубцям, — відповів лікар.

Вокульський іще полежав на канапі зо чверть години, потім підвівся, поставив люльку в куток і, схилившись над лікарем, поцілував його.

—  Бувай здоровий, Міхале.

Лікар підхопився з-за столу.

—  Та ну?..

—  Я їду до Болгарії.

—  Навіщо?

—  Стану військовим постачальником. Мушу заробити великий капітал!.. — відказав Вокульський.

—  Або?..

—  Або… не повернуся.

Лікар зазирнув йому в очі й міцно потис його руку.

—  Sit tibi terra levis[3], — спокійно мовив він.

Відпровадив його до дверей і знову взявся до своєї роботи.

Вокульський був уже на сходах, коли лікар вибіг слідом за ним і заволав, перехиляючись через поруччя:

—  Якщо ти все ж таки повернешся, не забудь привезти мені волосся: болгарське, турецьке тощо, обох статей. Тільки пам’ятай: в окремих пакетах із нотатками. Ти ж знаєш, як це робити…

…Вокульський струсив із себе давні спогади.

Немає поруч лікаря, ані його квартири, і він не бачив їх уже десять місяців. Тут заболочена вулиця Радна, а там Броварна. Нагорі визирають із-поза нагих дерев жовті університетські будівлі, внизу — одноповерхові будиночки, порожні площі й паркани, а нижче — Вісла.

Біля нього зупинився якийсь чоловік у вицвілому дранті і з рудою поростю. Скинув шапку й поцілував Вокульському руку. Вокульський уважніше придивився до нього.

—  Висоцький?.. — мовив він. — Що ти тут робиш?

—  Мешкаємо тут, вельможний пане, в цьому домі, — відповів чоловік, показуючи на приземкувату мазанку.

—  Чому ж ти не приїжджаєш по крам? — питав Вокульський.

—  Чим же я приїду, вельможний пане, якщо у мене кінь околів іще на Новий рік.

—  І що ж ти робиш?

—  Та отак — назагал нічого. Ми зимували у брата, він обхідник на Віденській колії. Але і в нього біда, бо перевели із Скерневиць під Ченстохову. В Скерневицях він має три морги землі, то й жив як багач, а нині й він підупав, і земля змарнується без опіки.

—  Ну, а ви як тепер?

—  Та жінка наче трохи пере, але таким людям, які не дуже мають чим платити, а я — отак… Марніємо, пане… не перші, й не останні… Ще поки Великий піст, то людина кріпиться, примовляючи: нині ти постиш за душі померлих, завтра на спомин, що Господь наш Ісус нічого не їв, позавтра на честь того, щоб Господь відвів лихе. А по святах не буде навіть як дітям пояснити, на честь чого їм нема що їсти…

Але й ви, вельможний пане, щось маркітний вигляд маєте? Такий уже, знати, час настав, що всі мусять вигибнути, — зітхнув убогий чоловік.

Вокульський замислився.

—  А комірне ваше сплачене? — запитав він.

—  Навіть нема, пане, чого платити, бо і так нас виженуть.

—  А чого ж ти не пішов до крамниці, до пана Жецького? — запитав Вокульський.

—  Не насмілився, пане. Коня стратив, віз у єврея, куртка на мені, наче на старці… З чим же було йти та ще й людям голову заморочувати?..

Вокульський вийняв портмоне.

—  Ось тобі, — мовив він, — десять рублів на свята. Завтра опівдні прийдеш до крамниці й тобі дадуть листа на Прагу[4]. Там вибереш собі коня у гендляра, а після свят приїзди на роботу. У мене заробиш зо три рублі на день, отож борги легко сплатиш. Зрештою, даси собі раду.

Убогий чоловік затрясся, торкнувшись до грошей.

Він уважно слухав Вокульського, і сльози текли його вихудлим обличчям.

—  Чи вам хтось сказав, пане, — запитав він за мить. — Що з нами… отаке? Бо нам уже хтось, — додав пошепки, — прислав сестру милосердя, з місяць тому. Казала, що я, певно, ледащо, і дала нам картку на пуд[5] вугілля. Чи ви, може, так, самі по собі?..

—  Іди додому, а завтра приходь до крамниці, — відказав Вокульський.

—  Іду, пане, — озвався чоловік, кланяючись до землі.

І пішов, однак дорогою спинявся, вочевидь, розмірковував над своїм несподіваним щастям.

І тут Вокульського пройняло особливе передчуття.

—  Висоцький!.. — загукав він. — А як звати твого брата?

—  Каспер, — відповів чоловік, бігцем повертаючись назад.

—  Біля якої станції він живе?

—  Біля Ченстохови, пане.

—  Іди додому. Може, Каспера переведуть до Скерневиць.

Утім той наблизився замість щоби піти.

—  Даруйте, вельможний пане, — несміливо мовив він, — але як до мене хтось причепиться: звідки я маю стільки грошей?..

—  Скажи, що взяв у мене в позику.

—  Зрозумів, пане… Бог… Нехай Бог…

Проте Вокульський уже не слухав, він ішов у бік Вісли, розмірковуючи:

«Які ж вони щасливі, всі ті, в яких тільки голод пробуджує апатію, а єдиним митарством є холод. І як легко їх ощасливити!.. Навіть із моїм скромним капіталом я міг би підняти на ноги кілька тисяч родин. Неймовірно, але так воно є».

Вокульський дійшов до берега Вісли й остовпів. На кількаморговому просторі здіймався пагорб з найогиднішого сміття, яке смерділо і ледь чи не ворушилося під сонцем, а за кількадесят кроків були збірники води, яку пила Варшава.

«О, саме тут, — думав він, — джерело всілякої зарази. Що людина викине нині зі свого помешкання, то завтра й вип’є, згодом перебереться на Повонзки[6] і вже з другого кінця міста угроблюватиме ближніх, які лишилися в живих.

Бульвар отут, канали і джерельна вода нагорі — і можна було би рятувати від смерті кілька тисяч людей у рік і ще кількадесят тисяч від хвороб… Роботи небагато, а користь незмірна, природа вміє винагороджувати».

На схилі й у шпарах мерзенного горба він начебто помітив людські постаті. Тут було кілька пияків або злодіїв, які дрімали на сонці, дві збирачки сміття й закохана пара: прокажена жінка і чоловік-сухотник, який не мав носа. Здавалося, це не люди, а привиди прихованих тут хвороб, які одяглись у шмаття, що викопали в цьому місці. Усі ці індивідууми занюшили чужака, навіть ті, що спали, підвели голови і з виразом здичавілих псів вдивлялись у зайду.

Вокульський усміхнувся.

“Якби я прийшов сюди вночі, вони напевне вилікували б мене від меланхолії. Завтра я спочивав би вже під цієї горою сміття, яка, врешті-решт, є такою самою вигідною могилою, як кожна інша. Нагорі зчинився би переполох, отих поштивців переслідували б і проклинали б, а вони, може, й зробили б мені ласку.

Ті, хто спочив у снах могильних,

Турбот не відають земних.

І незворушний дух у них —

В їх прагненнях сумних, безсильних…

Невже я теж починаю ставати направду сентиментальним?.. Мабуть, у мене добряче розхитані нерви. Проте бульвар не викорінив би таких ото могікан, вони перебрались би на Прагу або за межі Праги, займались би своїм ремеслом надалі, кохались би, як ота парочка, ба навіть розмножувались би. Яке чудове потомство ти матимеш, вітчизно, народжене й виховане на цьому смітнику, від матері, вкритої лускою, й безносого батька!..

Мої діти були б іншими, вони успадкували б від неї вроду, а від мене силу… Ну, але їх не буде. У цій країні лише хвороба, нужда і злочин досі знаходять подружні ложа, навіть притулки для нащадків.

«Страх, що тут станеться за кілька поколінь… А тим часом є прості ліки: обов’язкова праця — з відповідною винагородою. Лише вона може зміцнити ліпших індивідуумів і без шуму викорінити гірших і… ми мали б повносилу людність, як маємо тепер виголоднілу або хвору».

А потім невідь-чого подумав: «Кокетство у жінок мов барви і запах у квітів. Така вже їхня природа, що вони хочуть подобатися кожному, навіть мрачевським…

Для всіх кокетство, а для мене: «Заплати цьому панові!..» Може, вона гадає, я обманув їх на купівлі срібла?.. Це було би пречудово!»

Біля самого берега Вісли лежала груда колод. Вокульський відчув втому, сів і дивився. У спокійній водній гладіні відображався острів Саска Кемпа, який уже зазеленів, і празькі будинки з червоними дахами, посеред ріки нерухомо стояла баржа. Не більшим здавався той корабель, який Вокульський бачив торік на Чорному морі, знерухомлений через поламку машин.

«Летів наче птах, і раптом застряг. У нього затнувся двигун. Тоді я запитав: а може, і я колись зупинюся на бігу? — ну й зупинився. Які ж банальні пружини спричиняють на світі рух: трохи вугілля оживляє корабель, трохи душевності — людину…»

Цієї миті жовтавий ранній метелик майнув у нього над головою у напрямку міста.

«Цікаво, звідки він узявся? — думав Вокульський. — У природи бувають примхи і — аналогії, — додав він. — Існують ще й метелики людського роду: мають гарне забарвлення, пурхають над земною поверхнею, живляться солодощами, без яких гинуть, — оце їхні заняття. А ти, хробаче, точи землю й переробляй її на ґрунт, годящий для посіву. Вони бавляться, а ти працюй, для них існують вільний простір і світло, а для тебе лиш один привілей: ти відновишся, якщо тебе розтопче який-небудь роззява.

І це тобі зітхати по метелику, дурню?.. І дивуватися, що ти викликаєш у нього огиду?.. Що може поєднувати мене та її?..

Ну, гусінь також схожа на хробака, поки не стане метеликом. Ах, то ти маєш стати метеликом, ти, галантерейний купче? А чом би й ні? Постійне вдосконалення є законом світу, а скільки купецьких родів у Англії стали вельможними лордами?

В Англії!.. Там досі триває творча доба у суспільстві, там усе вдосконалюється і здіймається на вищі щаблі. Авжеж, там навіть вищі класи притягають до себе нові сили. Проте в нас привілейовані сфери застигли, наче вода на морозі, й не лише витворили особливий вид, який не пов'язаний із рештою, а ще й мають до неї фізичну огиду, та на додачу сковують своєю мертвотністю будь-який рух ізнизу. Що тут обманюватися: вона і я — це два різні види істот, направду як метелик і хробак. Я мушу покинути свою нору та інших хробаків заради її крил?.. Вони мої — оті, що лежать на смітнику, і, може, тому й убогі, а будуть іще убогішими, бо я хочу видавати по три­дцять тисяч рублів у рік на забаву в метелика. Дурний гендляре, нікчемний чолов'яго!..

Тридцять тисяч рублів на рік, тобто стільки, скільки заробляють шістдесят дрібних майстерень або крамничок, із яких живуть цілі родини. І це я мушу знищити їхнє існування, виссати з них людські душі й вигнати на цей смітник?..

Ну гаразд, але якби не вона, чи мав би я тепер великі статки?.. Хтозна, що станеться зі мною і з цими грішми без неї? Може, тільки біля неї вони набудуть творчих властивостей, може, хоч кільканадцять родин скористаються з них?..»

Вокульський повернувся й раптом побачив на землі власну тінь. Потім пригадав, що ця тінь ходить перед ним, за ним або поряд з ним завжди і скрізь, як і думка про цю жінку ходила за ним скрізь і завжди, наяву й уві сні і встрявала в усі його цілі, плани та вчинки.

«Я не можу зректись її», — прошепотів він, розводячи руки, начебто виправдовувався перед кимось.

Підвівся з колоди й повернувся до міста.

Ідучи через вулицю Обозну, згадав візника Висоцького, в якого околів кінь, і йому здавалося, що бачить цілу валку возів, біля яких лежать мертві коні, цілу вервицю візників, які розпачують над ними, а біля кожного — гурток змарнілих дітей і дружину, яка пере білизну людям, що не можуть їй заплатити.

«Кінь?..» — шепнув Вокульський, і в нього невідь-чого стиснулося серце.

Якось у березні, проходячи Єрусалимською алеєю, він побачив людську юрму, чорний вуглярський віз, який стояв поперек дороги під брамою, а за кілька кроків — випряженого коня.

—  Що трапилося?

—  Кінь зламав ногу, — весело відказав один із перехожих, який мав фіалковий шарфик на шиї і тримав руки в кишенях.

Вокульський мимохідь поглянув на винуватця події. Худий кінь із витертими боками стояв, прив’язаний до молодого деревця, піднявши вгору задню ногу. Стояв тихо, дивився вивернутим оком на Вокульського і гриз від болю гілку, вкриту памороззю.

«Чому я лише нині згадав про того коня? — думав Вокульський. — Чому мене огорнув такий жаль?»

Він ішов Обозною під гору, замріяний, і відчував, що впродовж кількох годин у прирічній дільниці в ньому відбулися певні зміни. Раніше — десять років тому, торік, навіть учора, проходячи вулицями, він не вбачав на них нічого особливого. Снували люди, їздили дрожки, кам’яниці гостинно розкривали перехожим обійми. Проте тепер у нього начебто з’явився новий орган чуття. Кожна нужденна людина здавалась йому істотою, яка волає про порятунок тим голосніше, що нічогісінько не каже, лише кидає тривожні погляди, немов отой кінь зі зламаною ногою. Кожна вбога жінка здавалася йому пралею, яка руками, роз’їденими від мила, втримує свою родину над краєм нужди й занепаду. Кожна знесилена дитина здавалася йому приреченою на передчасну смерть або на нескінченні дні й ночі на смітнику при вулиці Добрій.

І його турбували не лише люди. Він відчував утому коней, які тягнуть важкі вози, і біль їхніх хребтів, розтертих хомутом до крові. Відчував страх собаки, який гавкотів на вулиці, загубивши хазяїна, і відчай худої суки з обвислими сосками, яка даремно бігала від канави до канави в пошуках поживи для себе і своїх цуценят. І ще в додачу до тих мук йому боліли дерева, обдерті від кори, бруківка, схожа на вибиті зуби, вільгість на стінах, поламані меблі та рвана одежа.

Йому здавалося, що кожна така річ хвора або поранена, що вона скаржиться: “Поглянь, як я страждаю”… І тільки він чує і розуміє її бідкання. А така виняткова здатність відчувати чужий біль зродилась у ньому лише нині, годину тому.

Дивна річ! Адже він мав уже усталену репутацію щедрого філантропа. Члени Товариства доброчинності у фраках складали йому подяку за пожертви для цієї одвічно спраглої інституції, графиня Йоанна розповідала в усіх салонах про гроші, які він дав на її сиротинець, служники та продавці виславляли його за підвищення платні. Проте Вокульському ці речі не справляли жодної втіхи, бо сам він не надавав їм аніякої ваги. Жбурляв тисячі рублів до скриньок урядових добродійників, щоби купити за них розголос, і не запитував, куди підуть його гроші.

І лише нині, коли він вирятував людину з недолі десятьма рублями, коли ніхто не міг сповістити світові про його шляхетність, лише нині збагнув — чим є пожертва. Лише нині перед його враженим оком постала нова, незвідана досі частина світу — нужда, якій треба зарадити.

«Так, бо хіба я сам давніше не знав нужди?..» — шепнув Вокульський.

І пригадав цілу вервицю обідраних, виснажених і безробітних людей, худезних коней, голодних собак, дерева з обдертою корою й поламаним віттям. Адже він усе це сприймав без жодних вражень. І лише коли великий внутрішній біль зорав і заборонував його душу, на цьому ґрунті, угноєному власною кров’ю і скропленому сльозами, невидимими для світу, зійшла особлива рослина: всеохопне співчуття, яке огортало все без винятку: людей, тварин, навіть предмети, які називають неживими.

«Лікар сказав би, що в моєму мозку утворилася нова клітина або поєдналося кілька старих», — подумав він.

«Так, але що далі?..»

Бо досі він мав лише єдину мету: наблизитися до панни Ізабели. Нині додалася ще одна: вирятувати Висоцького зі злиднів.

«Нічого складного!..»

«Перевести його брата до Скерневиць…» — додав чийсь голос.

«Дрібниця».

Утім поза спинами тих двох людей одразу стали кілька інших, за ними — ще кілька, потім велетенський натовп, який борюкається з усякими скрутами, врешті — цілий океан повсюдних страждань, котрий слід було осушувати в міру сил, а принаймні стримувати, щоб він не розлився ширше.

«Видіння… виснаження... нерви!» — шепнув Вокульський.

Це був один-єдиний шлях. Адже на кінці другого він бачив реальну й чітку мету — панну Ізабелу.

«Я не Ісус, щоби присвятитися всьому людству».

«Тоді для початку забудь про Висоцьких», — відказав внутрішній голос.

«Та ні, це дурощі! Хоча я нині й геть розшарпаний, однак не можу дозволити собі бути смішним, — думав Вокульський. — Зроблю, що вдасться і для кого вдасться, а особистого щастя таки не зречуся — це було б даремно…»

Цієї миті він опинився біля дверей своєї крамниці й за­йшов усередину.

У крамниці Вокульський застав лиш одну відвідувачку. Це була висока дама в чорному вбранні, невизначеного віку. Перед нею лежала гора несесерів: дерев’яних, шкіряних, плюшевих і металевих, простих і оздоблених, найдорожчих і найдешевших, — і всі продавці були за роботою. Кляйн подавав дедалі нові несесери, Мрачевський розхвалював товар, а Лисецький акомпанував йому порухами рук і бороди. Лише пан Ігнацій вибіг назустріч начальникові.

—  Прийшла партія із Парижа, — мовив він до Вокульського. — Гадаю, завтра треба отримати її.

—  Як собі знаєш.

—  Із Москви замовлення на десять тисяч рублів, на початок травня.

—  Я чекав на нього.

—  З Радома на двісті рублів, але фірман вимагає його на завтра.

Вокульський знизав плечима.

—  Треба раз і назавжди розірвати з таким дрібним крамарством, — озвався він за мить. — Прибутку жодного, а вимоги непомірні.

—  Розірвати з нашими купцями?.. — здивовано запитав Жецький.

—  Розірвати з євреями, — впівголоса ввернув Лисецький. — Шеф робить дуже добре, що виходить із тих пархатих стосунків. Іноді буває навіть сором решту видавати — так гроші тхнуть цибулею.

Вокульський нічого не відповів. Сів до своєї книги і вдавав, що рахує, а насправді нічого не робив — не мав сили. Пригадав лише свої недавні заміри ощасливити людство й вирішив, що він, мабуть, дуже рознервований.

«У мені розігралися сентимент і фантазія, — думав він. — Це поганий знак. Я можу стати посміховиськом, збанкруту­вати…»

І машинально вдивлявся в даму, яка вибирала несесер. Вона була скромно одягнена, мала гладко зачесане волосся. На її обличчі, водночас білому та жовтому, відбився глибокий смуток, із-за підібганих губ прозирала злість, а з потуплених очей іноді зблискував гнів, а деколи покора.

Вона говорила тихим і лагідним голосом, а торгувалась, мовби сотня скупердяїв. Одне було занадто дороге, друге занадто дешеве, тут плюш втратив колір, там одразу облізе шкіра, а сям виступає іржа на окутті. Лисецький уже відійшов від неї, розгніваний, Кляйн відпочивав, і лише Мрачевський спілкувався з нею, наче з доброю знайомою.

Цієї миті двері крамниці прочинились, і в них з’явився ще оригінальніший добродій. Лисецький сказав, що він скидається на сухотника, в якого почали відростати вуса й бакенбарди вже в труні. Вокульський помітив, що в гостя роззявкувато розтулений рот, а за пенсне з темними скельцями він має великі очі, з яких прозирає ще більша розгубленість.

Гість зайшов, завершуючи розмову з кимось на вулиці, втім раптово повернувся, щоби попрощатися зі своїм товаришем. Потім знову зайшов і знову вийшов, задираючи голову — начебто читав вивіску. Нарешті зайшов по-справжньому, але не зачинив за собою двері. Випадково позирнув на даму — і з його носа звалилося темне пенсне.

—  А-а-а! — заволав він.

Проте дама стрімко відвернулася від нього до несесерів і впала на стілець.

До нового клієнта підбіг Мрачевський і запитав, двозначно всміхаючись:

—  Чого бажаєте, пане бароне?..

—  Запонки, розумієте, звичайні запонки, золоті або сталеві… Тільки знаєте, вони мусять бути у формі жокейського кепі і — з гарапником…

Мрачевський відчинив вітрину із запонками.

—  Води… — озвалася дама слабким голосом.

Жецький налив їй води із карафки й подав із виявами співчуття.

—  Вам зле, пані добродійко?.. Може, лікаря…

—  Мені вже ліпше, — відказала вона.

Барон розглядав запонки, демонстративно повернувшись до дами спиною.

—  А може, як ви гадаєте, ліпші у формі підків? — запитував він Мрачевського.

—  Гадаю, вам, пане бароне, потрібні й ті, й ті. Спортсмени носять лише спортивні символи, але полюбляють різноманіття.

—  Скажіть мені, — зненацька звернулася дама до Кляйна. — Навіщо підкови людям, які не мають чим годувати коней?..

—  Отож, будь ласка, — казав барон, — виберіть мені ще трохи дрібничок у формі підкови…

—  Може, попільничку? — запитав Мрачевський.

—  Гаразд, попільничку, — відказав барон.

—  Може, вишуканий каламар із сідлом, жокейкою і стеком?

—  Будь ласка, вишуканий каламар із сідлом і жокейкою…

—  Скажіть мені, — казала дама до Кляйна, підвищивши голос, — чи вам не сором отак звозити сюди коштовні дріб’язки, коли країна в руйнації?.. Хіба не сором купувати
коней для перегонів?..

—  Любий пане, — не менш голосно заволав барон до Мрачевського, — запакуйте всі ці комплекти, попільничку, каламар і відішліть мені додому. У вас пречудовий вибір товарів… безмежно дякую… Adieu!…

І вибіг із крамниці, тоді кілька разів повернувся назад і глянув на вивіску над дверима.

По тому, як барон-оригінал пішов, у крамниці запало мовчання. Жецький дивився на двері, Кляйн на Жецького, а Лисецький на Мрачевського, який стояв у дами за спиною і дуже двозначно викривлявся.

Дама повільно підвелася зі стільця й наблизилася до конторки, за якою сидів Вокульський.

—  Чи можу я запитати, — мовила вона ламким голосом, — скільки вам винен пан, котрий щойно вийшов?..

—  Борги того пана, шановна пані, якби вони навіть були, стосуються лише його й мене, — відповів Вокульський, вклонившись.

—  Пане, — вела далі роздратована дама, — я Кшешовська, а той пан мій чоловік. Його борги стосуються мене, бо він захапав усі мої гроші, через які тепер поміж нами точиться судовий процес…

—  Даруйте, пані, — перебив Вокульський, — але стосунки між подружжям — це не моя справа.

—  Ах, так?.. Та звісно, що для купця це найвигідніше. Adieu.

І вона вийшла з крамниці, хряснувши дверима.

За кілька хвилин по тому, як вона пішла, до крамниці забіг барон. Визирнув кілька разів на вулицю, а потім підступив до Вокульського.

—  Перепрошую вас якнайщиріше, — мовив він, намагаючись утримати пенсне на носі, — але як ваш постійний клієнт насмілюся конфіденційно запитати: що казала дама, яка вийшла звідси хвилину тому?.. Дуже перепрошую за мою сміливість, але конфіденційність…

—  Вона не казала нічого такого, що змусило б мене це повторити, — відказав Вокульський.

—  Бо, розумієте, це… на превеликий жаль, моя дружина… Ви ж знаєте, хто я… Барон Кшешовський… дуже шляхетна жінка, дуже світла, але через смерть нашої доньки трохи знервована і деколи… Ви розумієте?.. Отож нічого?..

—  Нічого.

Барон уклонився і вже в дверях схрестив погляди з Мрачевським, який підморгнув до нього.

—  Отож так?.. — мовив барон, пронизуючи Вокульського поглядом.

І вибіг на вулицю. Мрачевський закам’янів і облився рум’янцем вище волосся. Вокульський трохи збліднув, однак спокійно сів до своїх рахунків.

—  Хто ці оригінальні чортяки, пане Мрачевський? — запитав Лисецький.

—  О, то ціла історія! — відказав Мрачевський, спостерігаючи з-під лоба за Вокульським. — Це барон Кшешовський, великий дивак, і його дружина, трохи баламутка. Вони навіть мої кузени, але що ж!.. — зітхнув він, зиркаючи в дзеркало. — Я не маю грошей, то мушу працювати в торгівлі, вони досі мають — отож є моїми постійними клієнтами…

—  Мають, не працюючи, — втрутився Кляйн. — Гарні порядки на цьому світі, еге ж?

—  Ну-ну, ти вже мене до своїх порядків не навертай, — відказав Мрачевський. — Отже барон і пані баронеса вже рік ведуть між собою війну. Він хоче розлучення, на що вона не погоджується. Вона не дозволяє йому тримати коней, особливо одного перегонового скакуна, а він не дозволяє їй купити кам’яницю Ленцьких, у якій пані Кшешовська мешкає і де вона втратила доньку. Оригінали!.. Розважають людей, лаючи одне одного…

Він розповідав легким тоном і метушився по крамниці з міною панича, який завітав сюди на хвилинку, проте незабаром вийде. Вокульський мінився в обличчі, сидячи на своєму кріслі, він уже не годен був чути голосу Мрачевського.

«Кузен Кшешовських… — думав він. — Отримає любовне запрошення від панни Ізабели… Ах, негідник!..»

І, опанувавши себе, повернувся до своєї книги. До крамниці знову почали заходити клієнти, вибирати товари, торгуватися, платити. Втім Вокульський так занурився в роботу, що бачив лише їхні тіні. А що довше підсумовував колонки, то більше в нього губилося сум і тим сильніше відчував, що в серці скипає якийсь незнаний гнів. Через що?.. На кого?.. Та яка різниця! Досить, що хтось заплатить за це, хтось перший-ліпший.

Близько сьомої крамниця вже остаточно спорожніла, продавці теревенили, Вокульський досі рахував. Раптом він знову почув нестерпний голос Мрачевського, який нахабний тоном казав:

—  Що ви мені, пане Кляйне, голову завертаєте!.. Усі соціалісти злодії, бо хотіли би поживитися чужим, і нікчеми, бо мають одну пару черевиків на двох і не вірять у носові хустинки.

—  Ти так не казав би, — сумно відповів Кляйн, — якби прочитав хоч кілька брошурок, хай би й тоненьких.

—  Блазнювання… — перебив Мрачевський, заклавши руки в кишені. — Щоб я читав брошури, які закликають знищити родину, віру та власність!.. Ну, таких дурних ти не знайдеш у Варшаві.

Вокульський згорнув книгу і сховав її у конторку. Цієї миті до крамниці знову зайшли три панії, які потребували рукавичок.

Торг з ними тривав зо п’ятнадцять хвилин. Вокульський сидів у кріслі й дивився у вікно, коли ж дами вийшли, озвався дуже спокійним тоном:

—  Пане Мрачевський.

—  Що накажете?.. — запитав гожий молодик, підбігаючи до конторки танцювальним кроком.

—  Відзавтра ви пошукаєте собі інше місце, — коротко мовив Вокульський.

Мрачевський остовпів.

—  Чому, пане шефе?.. Чому?..

—  Бо в мене для вас більше немає місця.

—  Який привід?.. Адже я нібито не зробив нічого поганого? Куди ж я піду, якщо ви так раптово звільните мене з посади?..

—  Ви дістанете гарні рекомендації, — відказав Вокульський. — Пан Жецький видасть вам платню за наступний квартал, зрештою — за п’ять місяців. А привід такий, що ви і я не пасуємо одне до одного. Цілковито не пасуємо. Мій Ігнацію, підбий розрахунки з паном Мрачевським до першого жовтня.

По тих словах Вокульський підвівся з крісла і вийшов на вулицю.

Звільнення Мрачевського справило таке буремне враження, що продавці не перемовились ані словом, а пан Жецький наказав зачинити крамницю, хоча ще не було восьмої. Він одразу побіг до квартири Вокульського, проте не застав його там. Прийшов удруге об одинадцятій ночі, однак у вікнах було темно, і пан Ігнацій, пригнічений, повернувся до себе.

Назавтра, у Великий четвер, Мрачевський уже не з’явивсь у крамниці. Його колеги були сумні й часом стиха нараджувалися між собою.

Вокульський прийшов близько першої. Утім поки сів за конторку, двері прочинились, і своїм звичним хитким невпевненим кроком забіг пан Кшешовський, докладаючи чимало зусиль, щоб насадити пенсне на носа.

—  Пане Вокульський, — заволав роззявкуватий гість чи не від дверей. — Я щойно дізнався… Я — Кшешовський… Дізнався, що цього бідолашного Мрачевського звільнили з моєї провини. Але пане Вокульський, я вчора аж ніяк не мав до вас претензій… Я шаную конфіденційність, яку ви виявили у моїй справі й у справі моєї дружини… Знаю, що ви відповіли їй, як і належить джентльменові.

—  Пане бароне, — відказав Вокульський, — я не просив вас засвідчувати мою порядність. Поза тим питанням, чим можу служити?..

—  Я прийшов просити, щоб ви пробачили бідолашного Мрачевського, який навіть…

—  Я не маю жодних претензій до пана Мрачевського, навіть такої, щоб він повернувся до мене.

Барон прикусив язика. Хвилину мовчав, начебто очманілий від жорсткої відповіді, насамкінець уклонився, тихо сказав «даруйте…» й пішов із крамниці.

Кляйн і Лисецький зайшли за шафи і після короткої наради повернулися до крамниці, раз по раз обмінюючись печальними, проте красномовними поглядами.

Близько третьої з’явилася пані Кшешовська. Здавалося, вона блідіша, жовтіша і ще чорніше одягнена, ніж учора. Лякливо роззирнулася крамницею, а помітивши Вокульського, наблизилася до конторки.

—  Пане, — мовила вона тихо, — нині я довідалася, що один молодик, Мрачевський, з моєї провини втратив у вас місце. Його нещасна мати…

—  Пана Мрачевського вже немає у мене й не буде, — відказав Вокульський, уклонившись. — Отож чим можу вам служити?..

Пані Кшешовська, вочевидь, підготувалася до тривалішої промови. На біду, вона глянула Вокульському в очі і… зі словами «даруйте мені…», вийшла із крамниці.

Кляйн і Лисецький моргнули один до одного ще красномовніше, ніж досі, однак обмежились однодумним знизуванням плечей.

Лише близько п’ятої до Вокульського підійшов Жецький. Він оперся руками на конторку і впівголоса мовив:

—  Стасику, мати цього Мрачевського дуже бідна жінка…

—  Видай йому платню до кінця року, — відказав Вокульський.

—  Гадаю… Стасю, гадаю, що не можна аж так карати людину, яка має інші політичні погляди, ніж ми…

—  Політичні?.. — повторив Вокульський таким тоном, що в пана Ігнація пробіг мороз поза шкурою…

—  Зрештою, скажу тобі, — вів далі пан Ігнацій. — Шкода такого продавця. Хлопець вродливий, жінки шаленіють за ним…

—  Вродливий? — відказав Вокульський. — Тоді нехай піде до котроїсь на утримання, якщо вже він такий вродливий.

Пан Ігнацій відступив. Лисецький і Кляйн цього разу навіть не обмінялися поглядами.

За годину до крамниці прийшов такий собі пан Земба, котрого Вокульський представив як нового продавця.

Панові Зембі було близько тридцяти років, він, може, був не такий принадливий, як Мрачевський, зате здавався незрівнянно серйознішим і тактовнішим. Поки крамницю зачинили, він уже перезнайомився з усіма і навіть здобув приязнь своїх колег. Пан Жецький виявив у ньому запального бонапартиста, пан Лисецький визнав, що сам він порівняно із Зембою є дуже поміркованим антисемітом, а пан Кляйн дійшов висновку, що Земба якнайменше апостол соціалізму.

Словом, усі були задоволені, а пан Земба спокійний.