Лялька (IV. Повернення)

Нині неділя, негожий березневий день, наближається полудень, однак вулиці Варшави майже порожні. Люди не виходять із дому або ховаються у брамах, або, скоцюрбившись, тікають від батогів дощу та снігу. Майже не чути туркотіння дрожок, бо всі вони стоять. Візники, полишивши козла, залазять під накриття своїх повозів, коні, мокрі від дощу й засипані снігом, мають такий вигляд, нібито прагнуть сховатися під дишель і накритися власними вухами.

Попри те, а може, й завдяки такій препоганій порі пан Ігнацій, який сидить у своїй заґратованій кімнаті, дуже веселий. Справи у крамниці йдуть чудово, експозиція для вітрини на наступний тиждень уже готова, а передусім із дня на день має повернутися Вокульський. Нарешті пан Ігнацій передасть комусь рахунки і тягар керування крамницею та, найпізніше за два місяці поїде на перепочинок. Після двадцяти п’яти років праці — та ще й якої! — він заслужив на це. Міркуватиме лише про політику, буде гуляти, бігати й стрибати по полях і лісах, свистітиме і навіть співатиме, як замолоду. Якби лише не ці ревматичні болі, які, зрештою, в селі минуться…

Отож хоча й дощ зі снігом періщать у заґратовані вікна, хоча сіються так густо, що в його кімнаті сутінки, пан Ігнацій перебуває у весняному гуморі. Витягає гітару з-під ліжка, настроює її і, взявши кілька акордів, починає співати дуже романтичну пісню:

Природу весна воскрешає

На сході, на заході й півдні,

І хор соловейків її прославляє.

Над тихим струмком у зеленому гаї

Цвітуть дві троянди предивні.

Ці чарівливі звуки будять пуделя, який спить на канапі, і він починає придивлятись одним оком до свого хазяїна. Ці звуки роблять іще більше, бо виманюють на подвір’я чиюсь величезну тінь, яка стає в заґратованому вікні й намагається зазирнути всередину кімнати, чим привертає увагу пана Ігнація.

«Еге ж, це, мабуть, Павел», — думає пан Ігнацій.

Утім Ір, знати, іншої думки, бо зістрибує з канапи й неспокійно нюхає двері, нібито чує когось чужого.

Щось шурхотить у передсінку. Чиясь рука шукає клямку, нарешті двері відчиняються, і на порозі стає хтось, одягнений у велике хутро, строкате від снігу й дощових краплин.

—  Хто там? — запитує пан Ігнацій, і на його обличчі виступає яскравий рум’янець.

—  Ти вже забув про мене, старий?.. — тихо й повільно відповідає гість.

Пан Ігнацій знічується дедалі більше. Насаджує на носа пенсне, яке спадає з нього, потім видобуває з-під ліжка труноподібний футляр, квапливо ховає гітару і кладе цей футляр разом з гітарою на своє ліжко.

Тим часом гість уже скинув велике хутро й баранячу шапку, а одноокий Ір, обнюхавши його, починає метляти хвостом, лащитись і з радісним скімленням припадати йому до ніг.

Пан Ігнацій наближується до гостя, зворушений і зсутулений більше, ніж хай коли.

—  Мені здається… — каже він, потираючи руки, — мені здається, що я маю приємність…

Потім, кліпаючи повіками, підводить гостя до вікна.

—  Стасю!.. Бігме!..

Плескає його по опуклих грудях, потискає то праву, то ліву руку, і нарешті, поклавши долоню на його коротко обстрижену голову, виконує рукою такий рух, начебто намагається втерти йому мазь у тім’я.

—  Ха-ха-ха! — сміється пан Ігнацій. — Стась власною персоною… Стась повернувся з війни!.. Що ж це, ти лише тепер пригадав, що в тебе є крамниця і приятель? — додає, міцно плескаючи його по лопатці. — Нехай мене лихий візьме, якщо ти не схожий на солдата або моряка, але аж ніяк не на купця… Тебе вісім місяців не було у крамниці!.. Які груди… яке чоло…

Гість також сміявся. Обійняв Ігнація за шию і кілька разів міцно поцілував його в обидві щоки, які старий продавець почергово наставив йому, проте не відповів на поцілунки.

—  Ну, і що в тебе чувати, старий? — озвався гість. — Ти схуднув, побліднув…

—  Авжеж, я трохи набираюся тіла.

—  Посивів… Як ся маєш?

—  Чудово. І в крамниці незле, у нас трохи збільшились обороти. У січні й у лютому мали виторг на двадцять п’ять тисяч рублів… Стасю мій любий!.. Тебе вісім місяців не було вдома… Витребеньки!.. Може, сядеш?

—  Звісно, — відповів гість, сідаючи на край канапи, на якій негайно вмостився Ір і поклав йому мордочку на коліна.

Пан Ігнацій підсунув собі стільця.

—  Може, щось перекусиш? У мене є шинка і трохи кав’яру.

—  Авжеж.

—  Може, щось вип’єш? У мене є пляшка непоганого угорського, але тільки один цілий келих.

—  Я питиму зі склянки, — відказав гість.

Пан Ігнацій задріботів кімнатою, почергово відчиняючи шафу, скриню й шухляду столика.

Вийняв вино і сховав його назад, потім розклав на столі кусні шинки й кілька булок. Його руки й повіки тремтіли, і багато часу минуло, поки він заспокоївся аж настільки, що нагромадив в одному місці всі припаси, які перше полічив. Лише келишок вина повернув йому моральну рівновагу, що було сильно схитнулася.

Вокульський тим часом їв.

—  Ну, що нового? — мовив пан Ігнацій уже спокійнішим голосом, торкнувшись до гостевого коліна.

—  Я здогадався, що тебе цікавить політика, — відказав Вокульський. — Буде мир.

—  А навіщо ж тоді Австрія озброюється?

—  Озброюється на шістдесят мільйонів гульденів?.. Вона хоче забрати Боснію й Герцеговину[1].

В Ігнація розширилися зіниці.

—  Австрія хоче забрати?.. — перепитав він. — З якого дива?

—  З якого дива? — всміхнувся Вокульський. — З такого, що Туреччина не може їй цього заборонити.

—  А що ж Англія?

—  Англія також отримає компенсацію.

—  Коштом Туреччини?

—  Ясна річ. Слабкі завжди сплачують вартість конфліктів поміж сильними.

—  А справедливість? — гукнув Ігнацій.

—  Справедливо те, що сильні множаться й ростуть, а слабкі гинуть. Інакше світ став би притулком для інвалідів, і тоді була б несправедливість.

Ігнацій посунувся разом зі стільцем.

—  Це кажеш ти, Стасю? Серйозно, без жартів?

Вокульський обернув до нього спокійний погляд.

—  Це я кажу, — відказав він. — Що ж у цьому дивного? Хіба один і той самий закон не стосується мене, тебе і нас усіх?.. Я забагато плакав над собою, щоби ще розчулюватися над Туреччиною.

Пан Ігнацій потупив очі й замовк. Вокульський їв.

—  Ну, а як у тебе там пішло? — запитав Жецький уже звичайним тоном.

Очі Вокульського зблиснули. Він відклав булку й оперся на поруччя канапи.

—  Пам’ятаєш, — мовив він, — скільки я взяв грошей, коли поїхав звідси?

—  Тридцять тисяч рублів, усю готівку.

—  А як ти гадаєш, скільки я привіз?

—  П’ятде... ну сорок тисяч... Я вгадав? — вагався Жецький, невпевнено дивлячись на нього.

Вокульський налив собі склянку вина й повільно випив.

—  Двісті п’ятдесят тисяч рублів, з них велику частину в золоті, — чітко мовив він. — А що наказав закупити банкноти, які продам після підписання миру, ми матимемо приблизно триста тисяч рублів...

Жецький схилився до нього й роззявив рота.

—  Не бійся, — провадив далі Вокульський. — Я заробив ці гроші чесно, навіть тяжко, дуже тяжко. Увесь секрет полягає в тому, що я мав багатого компаньйона і вдовольнявся в чотири і п’ять разів меншим прибутком, аніж інші. Тому мій капітал стало зростав і перебував у постійному русі.

—  Ну, — докинув він за мить, — а ще мені шалено таланило... Наче гравцеві, якому десять разів поспіль випадає один і той самий номер у рулетці. Серйозна гра?.. Майже щомісяця я ставив на кін увесь маєток — а життя щодня.

—  І ти їздив туди лише заради цього? — запитав Ігнацій.

Вокульський глузливо глянув на нього.

—  А ти хотів, щоб я став турецьким Валленродом?[2] Як
герой Міцкевича? Постачав одну армію, а діяв на користь другої?

—  Наражатися на небезпеку заради статків, коли ти маєш надійний шматок хліба!.. — буркнув пан Ігнацій, хитаючи головою і високо підбивши брови.

Вокульський затрясся від гніву й підхопився з канапи.

—  Отой надійний хліб, — казав він, зібгавши кулаки, — давив мене й душив цілих шість років!.. Хіба ти вже не пам’ятаєш, скільки разів на день мені випоминали два покоління Мінцелів або ангельську доброту моєї дружини? Чи був хтось, із дальніх і близьких знайомих, окрім тебе, звісно, хто не мордував би мене словом, жестом, а хоч би й поглядом? Скільки разів у мене за спиною і майже в живі очі казали, що я годуюся з фартуха дружини, хоча це я підняв крамничку і подвоїв її дохідність...

Мінцелі й тільки Мінцелі!.. Нехай тепер порівняють мене з Мінцелями. Я сам-один за півроку заробив удесятеро більше, ніж два покоління Мінцелів за півстоліття. На те, що я здобув між куль, ножів і тифу, тисячі Мінцелів мусили б горбатитись у своїх крамничках і в своїх ковпаках. Тепер я вже знаю, скількох Мінцелів я вартий, і, клянуся Богом, я заради такого результату вдруге повторив би цю мою гру! Я волію боятися банкрутства та смерті, ніж завдячувати тим, котрі купують у мене парасолю, або падати до ніг тим, котрі воліють у моїй крамниці укомплектовувати свої ватерклозети...

—  Ти анітрохи не змінився! — шепнув Ігнацій.

Вокульський охолов. Оперся Ігнацієві на плече і, зазираючи йому в очі, лагідно мовив:

—  Ти не гніваєшся, старий?

—  Та чого б ото? Хіба я не знаю, що вовк не піде пасти баранів?.. Поза всяким сумнівом...

—  Що у вас чувати — розкажи мені.

—  Рівно стільки, що я писав тобі у звітах. Справи йдуть добре, товарів примножилось, а ще більше прибуло замовлень. Потрібен один продавець.

—  Візьмемо двох, крамницю розширимо, буде розкішною.

—  Витребеньки!

Вокульський поглянув на нього скоса і всміхнувся, бо помітив, що до старого повернувся гарний гумор.

—  А що чувати там у місті? У крамниці, поки ти є, все мусить бути добре.

—  У місті...

—  Із давніх замовників нікого не убуло? — перебив його Вокульський, дедалі швидше ходячи кімнатою.

—  Ніхто! Прибули нові.

—  Ага... ага…

Вокульський зупинився, начебто вагаючись. Знову налив собі склянку вина й вихилив одним духом.

—  А Ленцький у нас купує?..

—  Частіше бере в кредит.

—  Отож бере... — тут Вокульський зітхнув. — І як у нього справи?

—  Здається, він уже повний банкрут, і ще цього року його кам’яниця нарешті піде з молотка.

Вокульський схилився над канапою й почав бавитися з Іром.

—  Ну от маєш... А панна Ленцька не вийшла заміж?

—  Ні.

—  І не виходить?..

—  Дуже сумніваюся. Хто нині побереться з панною, в якої такі високі вимоги і жодного посагу? Так і зістариться, дарма, що вродлива. Поза всяким сумнівом...

Вокульський випростався й потягнувся. Його суворе обличчя набуло навдивовижу розчуленого виразу.

—  Мій любий старий! — сказав він і взяв Ігнація за руку. — Мій поштивий старий друже! Ти навіть не здогадуєшся, який я щасливий, що бачу тебе та ще й у цій кімнаті. Пам’я­таєш, скільки я тут провів вечорів і ночей... як ти годував мене... як віддавав мені найліпший одяг... Пам’ятаєш?

Жецький уважно глянув на нього й подумав, що вино, мабуть, добре, якщо аж так розв’язало Вокульському язика.

Вокульський сів на канапу і, оперши голову об стіну, говорив начебто сам до себе:

—  Ти й не уявляєш, що я витерпів, далеко від усіх, невпевнений, чи вже побачу когось із вас, такий страшенно самот­ній. Бо бачиш, найгірша самотність не та, що огортає людину, але та порожнеча в ній самій, коли ти не виніс із країни ні теп­лого погляду, ні сердечного слівця, ні навіть іскорки надії...

Пан Ігнацій поворушився на стільці з наміром протестувати.

—  Дозволь мені нагадати, — озвався він, — що спершу я писав дуже теплі листи, авжеж, може, навіть занадто сентиментальні. Але мене вразили твої короткі відповіді.

—  Та хіба ж я тобі дорікаю?..

—  Тим не менш ти можеш дорікати іншим працівникам, котрі не знають тебе, як я.

Вокульський отямився.

—  Але я до жодного з них не маю претензій. Може — крихту — до тебе, що ти так мало писав про... місто... У додачу дуже часто губився «Варшавський кур’єр» на пошті, виникали прогалини в новинах, а тоді мене гризли найгірші передчуття.

—  З якого дива? Таж у нас тут не було війни, — здивовано відказав Ігнацій.

—  Ох, так... Ви навіть гарно забавлялися. Пам’ятаю, в грудні місяці у вас тут показували чудові «живі картини». Хто в них виступав?

—  Ну, я на такі дурощі не ходжу.

—  Це правда. А я того дня віддав би навіть десять тисяч рублів, щоб їх побачити. Ще більші дурощі!.. Хіба ні?..

—  Напевне, хоча це можна пояснити самотністю, нудьгою...

—  А може, тугою, — перебив Вокульський, — вона дошкуляла мені щомиті, вільної від праці, у кожну годину відпочинку. Налий мені вина, Ігнацію.

Він випив і знову почав ходити кімнатою й говорити притишеним голосом:

—  Уперше це найшло на мене під час переправи через Дунай, яка тривала з вечора до ночі. Я плив сам, а зі мною циган-перевізник. Не мав змоги поговорити з ним, отож роздивлявся околицю. У тому місці були піщані береги — як у нас. І дерева, схожі на наші верби, узгір’я, порослі ліщиною, і непролазні соснові бори. Якусь мить мені здавалося, що я вдома, і поки настане ніч, знову вас побачу. Ніч настала, але водночас береги щезли з-перед моїх очей. Я був сам на величезній смузі води, в якій відображалися тьмяні зорі.

Тоді мені спало на гадку, що я так далеко від дому, що нині останнім зв’язком між мною і вами є лиш оті зірки, що цієї миті у вас, може, ніхто не дивиться на них, ніхто не пам’ятає про мене, аніхто!.. Відчув начебто внутрішній розкол, і лише тоді впевнився, яка глибока рана у моїй душі.

—  Це правда, мене ніколи не цікавили зорі, — шепнув пан Ігнацій.

—  Відтоді в мене почалася дивна хвороба, — мовив Вокульський. — Поки я списував листи, підбивав рахунки, отримував товари, розсилав моїх агентів, поки принаймні тягав і розвантажував поламані вози або наслухав, як скрадається грабіжник, мав відносний спокій. Але коли відривався від справ і навіть на мить відкладав перо, відчував біль, немов мені — чи ти розумієш, Ігнацію? — немов мені піщинка втрапила до серця. Бувало, ходжу, їм, говорю, притомно мислю, роздивляюся гарні околиці, навіть сміюсь і веселюсь, а попри те відчуваю якесь тупе штрикання, якусь пусту тривогу, якісь нескінченні дрібні страхи.

Такий хронічний стан, болісний, що аж не вимовити, будь-яка обставина роздмухувалася до масштабів бурі. Дерево знайомої форми, якийсь облізлий пагорок, колір хмари, пташиний літ, навіть повів вітру без жодного, зрештою, приводу, пробуджували в мені такий шалений відчай, що я втікав від людей. Шукав сховку, такого порожнього, де міг би часом упасти на землю і, не підслуханий ніким, вити від болю, наче пес.

Іноді у тій втечі від самого себе мене наздоганяла ніч. Тоді з-поза кущів, повалених стовбурів і розколин виходили навперейми мені якісь сірі тіні й сумно покивували головами з вибляклими очима. А все це шурхотіння листя, далеке тур­котіння возів, плюскіт води зливалися в один жалісливий
голос, який запитував: «Ах, пілігриме наш! То що з тобою сталося?[3]»

Ах, що зі мною сталося...

—  Нічого не розумію, — перебив його Ігнацій. — Що це за божевілля?

—  Що саме?.. Туга.

—  За чим?

Вокульський здригнувся.

—  За чим? Ну... за всім... за краєм...

—  Чому ж ти не повертався?

—  А що дало б мені повернення?.. Зрештою — я не міг.

—  Не міг? — повторив за ним Ігнаций.

—  Не міг... і баста! Мені не було по що повертатися, — нетерпляче відказав Вокульський. — Померти тут чи там — однаково... Дай мені вина, — несподівано закінчив він, простягаючи руку.

Жецький глянув у його розпашіле обличчя й відсунув пляшку.

—  Облиш, — мовив він, — ти вже і так роздражнений.

—  Тому я хочу випити...

—  Тому ти не повинен пити, — перебив його Ігнацій. — Ти забагато говориш... може, більше, ніж хотів би, — додав він із притиском.

Вокульський відсунувся. Замислився й відказав, струшуючи головою:

—  Ти помиляєшся.

—  Зараз я тобі це доведу, — відповів Ігнацій притишеним голосом. — Ти не їхав туди лише заради того, щоб заробити грошей...

—  Звісно, — мовив Вокульський по роздумах.

—  Бо й навіщо триста тисяч рублів, коли тобі вистачало тисячі на рік?

—  Це правда.

Жецький наблизив губи до його вуха.

—  А ще я тобі скажу, що ти привіз ці гроші не для себе…

—  Хтозна, чи ти не відгадав.

—  Я відгадую більше, ніж ти сподіваєшся...

Вокульський раптом розсміявся.

—  Ага, отож ти так гадаєш? — гукнув він. — Запевнюю тебе, що ти нічого не знаєш, старий мрійнику.

—  Я боюся твоєї тверезості, під впливом якої ти розпатякався як божевільний. Розумієш мене, Стасю?..

Вокульський все ще сміявся.

—  Ти маєш рацію, я не звик пити, і вино вдарило мені в голову. Але — я вже опанував свої почуття. Скажу тобі лише, що ти суттєво помиляєшся. А тепер, щоби вирятувати мене, аби я не впився остаточно, випий сам — за високість моїх намірів.

Ігнацій налив собі келиха й, міцно стискаючи руку Вокульського, мовив:

—  За високість великих намірів...

—  Великих для мене, а насправді дуже скромних.

—  Нехай так і буде, — мовив Ігнаций. — Я такий старий, що мені вигідніше нічого не знати, я вже навіть аж такий старий, що прагну лиш однієї речі — гарної смерті. Дай мені слово, що коли настане час, ти повідомиш мене...

—  Так, коли настане час, ти будеш моїм сватом.

—  Я вже був — і нещасливо... — мовив Ігнацій.

—  Із вдовою, сім років тому?

—  П’ятнадцять років тому.

—  Ти знову про повстання, — розсміявся Вокульський. — Анітрохи не змінився!

—  І ти такий самий. За високість твоїх намірів... Якщо вони в тебе є, я знаю одне: вони мусять бути гідними тебе. А тепер — змовкаю...

Після цих слів Ігнацій випив вино, а келих пожбурив на підлогу. Скло розбилося з брязкотом, який розбудив Іра.

—  Ходімо до крамниці, — мовив Ігнацій, — бувають бесіди, після яких добре говорити про справи.

Він видобув зі столика ключа і вийшов. У передсінку на них війнуло мокрим снігом. Жецький відчинив крамничні двері й запалив кілька ламп.

—  Які товари! — гукнув Вокульський. — Невже всі нові?

—  Майже. Хочеш побачити?... Тут порцеляна. Звертаю твою увагу...

—  Потім... дай мені книгу.

—  Доходів?..

—  Ні, боржників.

Жецький відчинив бюро, вийняв книгу й підсунув крісло. Вокульський сів і, скинувши оком на перелік, відшукав у ньому одне прізвище.

—  Сто сорок рублів, — сказав він, читаючи. — Ну, це загалом небагато...

—  Хто ж це? — запитав Ігнаций. — Ага... Ленцький...

—  Панна Ленцька теж має відкритий кредит... дуже добре, — вів далі Вокульський, наблизивши обличчя до книги, начебто в ній писало нечітким почерком. — Ага... ага... Позавчора взяла портмоне... Три рублі?.. Це, мабуть, задорого...

—  Зовсім ні, — заперечив Ігнацій. — Портмоне пречудове, я сам його вибирав.

—  З яких же оце? — недбало запитав Вокульський і згорнув книгу.

—  З цієї вітрини. Бачиш, які цяцьки.

—  Однак вона мусила довго їх перебирати… Бо вона начебто вибаглива...

—  Зовсім не перебирала, чому вона мала перебирати? — відказав Ігнацій. — Оглянула оце...

—  Оце?

—  А хотіла взяти оте...

—  Ах, оте... — шепнув Вокульський і взяв портмоне в руки.

—  Але я порадив їй інше, в такому ж стилі...

—  Знаєш, а це таки гарний виріб.

—  Оте, яке я вибрав, було ще гарніше.

—  Оце мені дуже подобається. Знаєш... я візьму його, бо моє вже нікуди не годиться...

—  Зажди, я знайду тобі ліпше, — гукнув Жецький.

—  Однаково. Покажи інші товари, може, мені ще щось придасться.

—  Запинки маєш?... Краватку, калоші, парасолю?..

—  Дай мені парасолю, ну... і краватку. Сам вибери. Я буду нині єдиним клієнтом і, в додачу, заплачу готівкою.

—  Дуже гарна звичка, — радісно відказав Жецький.

Швидко дістав краватку із шухляди та парасолю з вітрини й зі сміхом подав їх Вокульському.

— Якщо відмінусувати знижку, — додав він, — ти як торгівець заплатиш сім рублів. Розкішна парасоля... Витребеньки...

—  Це вже коли повернемося до тебе, — мовив Вокульський.

—  Ти не обдивишся крамницю? — запитав Ігнацій.

—  Ах, що мені до...

—  Тебе не цікавить твоя власна крамниця, така гарна крамниця?.. — здивувався Ігнацій.

—  Та чого, невже ти можеш припустити... Але я трохи стомився.

—  Слушно, — відказав Жецький. — Що правда, то правда. Отож ходімо.

Він прикрутив газові лампи і, випустивши Вокульського, зачинив крамницю. У передсінку їх знову перестріли мокрий сніг і Павел, який приніс обід.